Мені обіцяли більш докладніше розповісти цю історію, та щось не склалося в наш такий буремний час. Спочатку думав не писати. Але вона, ця історія, не залишає мене, намагається вибратися на папір і таким чином дістатися до людей.

Герой моєї історії вже літня людина, років 50, на передову не взяли, не молодий, а ось копати окопи, будь ласка, тут бійці потрібні. І він разом із такими, як він, пораненими, майже сліпими, що шкутильгають, без пальців на руках, — виконували завдання командування, копали окопи, де їм наказували. Робота важка, а де вона легка під час такої війни?

Німці обстрілювали з артилерії, бомбили, вони тоді ховалися, перечікували, коли закінчиться обстріл чи бомбардування і починали знову свою важку, але таку потрібну для фронту роботу.

Одного разу рядовий Бурцев, а це був він, потрапив під бомбардування, поруч розірвалася велика бомба, а він не встиг сховатися і вона накрила його повністю землею.

Коли німецькі літаки полетіли геть, солдати виповзли із своїх схованок, подивилися навколо, бачать, Бурцева немає. Вирішили, що загинув, так і доповіли у роті. Писар, не довго думаючи, написав повідомлення сім`ї, мовляв, Ваш син, чоловік і батько пропав без вісті, відстоюючи нашу радянську державу.

Так би всі і забули Бурцева, та на третій день якийсь солдат проходив повз окопу, де копав Бурцев, почув тихий шерхіт, подивився туди і побачив, як чиїсь ноги висунулися із землі і штовхають одна одну.

Солдат покликав товаришів, ті прибігли і вони разом витягли з-під землі живого Бурцева, тільки контуженого та ослаблого. Його зразу відправили до польового шпиталю а звідти аж у самий Ташкент, на лікування.

Мабуть, рік він там перебував, поки не одклигав. Зрозуміло, що після цього війна для нього закінчилася. Коли приїхав додому, то можете собі уявити, яка була зустріч.

Зайшов у хату, а всі завмерли від несподіванки і втратили голос, тільки найменша дочка заплакала, побачивши якогось старого дядька, який намагався щось сказати:

— От-т-т, я-я-я- при-при-ббув! – Стояв і все ніяк не міг вимовити оце просте речення.

Віталій ШЕВЧЕНКО, Запоріжжя