Коли спостерігаєш сучасне життя в країнах бувшого Радянського Союзу: знищена економіка, низький рівень моралі, нерозуміння дійсності, незахищеність людини перед чиновництвом зокрема і перед суспільством взагалі, то починаєш думати, а чи не було іншого шляху, крім того, що уготував народам бувшої Російської імперії Ленін.

Сьогодні ми розуміємо, що саме він повернув «колесо історії» у бік тоталітаризму, знищення інакодумання, свободи слова, зібрань, вільного волевиявлення громадян на виборах. І що наслідувачами його справи у Європі були Сталін, Гітлер, Муссоліні, Салазар та Франко, як не дивно це буде чути для багатьох його сучасних послідовників.

Але вивчаючи той час, бачиш, що не всі політичні діячі початку ХХ століття потрапили під ленінський гіпноз. І серед таких був Георгій Валентинович Плеханов(1856-1918), перший марксист у Росії і вчитель Леніна, як той сам визнавав це.

 Фігура Плеханова стоїть якось осторонь від інших революційних вождів, якими продзижчали усі наші вуха в бувшому Радянському Союзі. При вивченні історії визвольного руху Плеханов згадується десь на початку 80-х років ХІХ століття, а це вже така далечінь, що вже ніхто не заглиблюється у його життя і твори.

 А даремно. Бо саме він, Плеханов, дає відповіді на багато тих питань, що оточують нас сьогодні. Давайте і ми з вами обережно і уважно пройдемося по життєвому шляху цієї непересічної особистості.

 Він народився 11 грудня 1856 року в селі Гудаловка Липецького повіту Тамбовської губернії в сім`ї відставного штабс-капітана, родового дворянина Валентина Петровича Плеханова (1810-1873). Від першого браку у Валентина Петровича було семеро дітей, і від другого браку, а він одружився на Марії Федорівні Бєлінській (1832-1881), внучатій племінниці знаменитого літературного критика, теж мав семеро дітей, найстарший з них був саме Георгій.

 Блискучі здібності публіциста він, мабуть, успадкував від Бєлінських. Батьку належало усього 100 десятин землі і старе родове гніздо у селі Гудаловці, оточене великим парком.

 Погодьтеся, що для чотирнадцяти спадкоємців це досить таки замало. Правда, після жовтня 1917 року Ленін знищив усі ці привілеї, а руку до цього приклав у свій час і Георгій, своєю пропагандою невмирущого вчення Карла Маркса, але про це трохи згодом.

 Мати, Марія Федорівна, була освіченою, як на той час, жінкою, вона закінчила з відзнакою інститут шляхетних дівчат у Тамбові і до заміжжя була гувернанткою. Тому вона із знанням справи навчала своїх дітей російської і французької мовам, математиці, навчала їх також музиці.

 Георгій успадкував від матері її доброту і вразливість, а від батька працьовитість (недаремно, що і до сьогодні не вийшло ще його повного зібрання творів, так їх багато!), сміливість та дисциплінованість.

 Тому, коли прийшов час вступати у гімназію у Вороніжі, Георгій поступив зразу у другий клас. Це була Воронізька військова гімназія, де вчилися і його старші брати, бо саме в цій гімназії могли навчатися за державний кошт діти малозабезпеченого відставного військового.

 Тому після закінчення у 1873 році гімназії Георгія разом з іншими вихованцями відвезли у Петербург і віддали до Костянтинівського артилерійського училища. Але незважаючи на те, що в цьому ж році помер батько і матеріальне становище сім`ї погіршилося, Георгій відмовився вчитися безоплатно у артилерійському училищі і поступив наступного року до Петербурзького гірничого інституту.

 Саме там він знайомиться із новими друзями – революціонерами-народниками. Під їхнім впливом він починає цікавитися ідеями Маркса і зрозумів для себе, що саме історична теорія Маркса «дає нам ключ к розумінню тих завдань, які ми повинні вирішити в своїй практичній діяльності…»

 Він навіть веде заняття у гуртку робітників, серед яких були відомі у майбутньому С.Халтурін (1857-1882) та П.Мойсеєнко (1852-1923). У грудні 1876 року Плеханов прийняв участь в першій революційній демонстрації в Росії, яка круто змінила усе його життя.

 Йому було доручено виступити на демонстрації біля Казанського собору у Петербурзі. І в грудні 1876 року він виступив на демонстрації, закликаючи присутніх до боротьби за «землю і волю». Було заарештовано 31 демонстранта, але самому Плеханову вдалося втекти і він перейшов на нелегальний стан, ставши професійним революціонером. Йому в цей час, як ви підрахуєте, 20 років.

 З цього часу поліція починає полювати за Плехановим, тому керівництво «Землі і волі» відправляє його на рік за кордон, але вже в липні 1877 року Плеханов повертається і знову активно працює у підпіллі.

 Коли в кінці 1879 року стає зрозумілим, що не сьогодні, завтра Плеханова заарештують, то через деякий час, в січні наступного 1880 року, він остаточно виїздить за кордон в еміграцію.

 Звернемо увагу читача, що на цей час йому усього 23 роки. А повернеться він на Батьківщину тільки у 1917 році на схилі свого життя.

 Виїзд у еміграцію врятував Георгія Плеханова від заслання до Сибіру. Якби це сталося, то навряд чи він зміг би звідти повернутися. Бо мав слабке здоров`я. А так прийшлося все життя прожити в еміграції, далеко від Батьківщини.

 Виїхала молода людина, яка не отримала вищу освіту, ні одного дня ніде не працювала, жив і вчився на кошти батьків і пенсії від уряду, в еміграції старанною самоосвітою став одним із лідерів російської соціал-демократії. За свої твори і виступи сподобався Марксу і Енгельсу, які його виділяли серед інших лідерів російської соціал-демократії.

 Енгельс, за споминами дружини Плеханова, Розалії Марківни (1856-1949), якось сказав В.І.Засулич (1849-1919): «Я знаю тільки двох людей, які зрозуміли та оволоділи марксизмом, ці двоє: Мерінг і Плеханов».  Найвища оцінка, яка може бути з вуст такої людини, як Енгельс.

 Через 15 років, у 1895 році, Плеханов знайомиться з Леніним, який приїхав тоді у Європу з Росії, щоб встановити контакт із лідерами закордонної російської соціал-демократії.

 Відомий меншовик М.Валентинов (1879-1964) згадує у своїх спогадах, як Плеханов розповідав про своє перше знайомство з Леніним: «…наш 25-летний парень (оце слово він постійно підкреслював у розмові) Ульянов – материал совсем сырой и топором марксизма отесан очень грубо». Як це різниться від усієї ленініани, яка виходила в радянські часи!

 А далі він розповідає Валентинову ось таке: «Арестовать Ленина после июльских дней (1917рік), конечно, было необходимо. Революция дала стране полную свободу слова. Ленин, вместо того, чтобы добиваться своих, на мой взгляд, бредовых идей только словом, хотел их проводить, опираясь на вооруженные банды. (…) Очень жалею, что наше мягкотелое правительство не сумело арестовать Ленина. Все говорят, что он скрывается где-то вблизи Петербурга и из своего убежища продолжает и писать, и давать приказы своей армии, иными словами, разлагать революцию и играть на руку немцам. Контрразведка Временного правительства так бездарна, что найти Ленина не может. Савинков мне сказал, что ловить Ленина не его дело, но если бы он этим занялся, то уже на третий день Ленин был бы уже отыскан и арестован».

 Як бачимо, зовсім несподівані думки. Про те, що сталося із людьми, які охороняли Леніна у 1917 році і чому агенти Тимчасового Уряду не заарештували Леніна, я напишу в окремій статті.

 Але тут звернемо увагу на те, що з тих пір (травень 1895 року) між Плехановим і Леніним встановлюється листування і дивне почуття викликає воно у читача, який вже знає, що буде у майбутньому: народ, про який вони пишуть, живе, працює, бореться за свій добробут, а десь обабіч нього є якісь люди, які взяли добровільно на себе обов`язки «боротися» за покращання життя народу, не питаючись у нього, а що з того вийшло, ми вже знаємо.

 Одночасно з цього листування виникає образ інтелігентної, виваженої, спокійної людини, яка впевнена у своїх поглядах, вміє їх відстояти і пропагувати серед інших достойників. Мається на увазі Плеханов.

 Щоб не переповідати історію усієї боротьби у російському революційному русі того часу, нагадаємо читачеві, що поступово кристалізувалися два центри, один – навколо (ми називаємо найбільш яскраві фігури) Плеханова та Мартова, інший – навколо Леніна.

 Позаяк усі сімдесят років навколо Леніна створювався культ геніальної людини, то, якщо дозволить читач, ми зосередимо більше уваги Плеханову, бо його якраз і замовчували усі роки радянської влади.

 Нагадаємо читачу, що Плеханов повернувся із еміграції 1 квітня 1917 року, майже одночасно з Леніним (той приїхав в Росію на два дні пізніше, — 3 квітня 1917 року) і помер 12 червня (30 травня нов. ст.) 1918 року. Тобто, він встиг ще побачити більшовицький переворот, який зробив Ленін і відчути перші кроки радянської влади.

 Плеханов розділяв ідеї Маркса та Енгельса про те, що соціалістична революція може відбутися тільки в передовій капіталістичній країні, коли там виникнуть умови для такої революції.

 Ленін, навпаки, пропонував, спираючись на робітничий клас і трудове селянство, починати таку революцію навіть у відсталій окремій країні, якою була Росія. І встановити в країні диктатуру пролетаріату.

 Як писав Плеханов в статті «Логика ошибки» (надрукована 20 червня 1917 року): «Наша трудящаяся масса еще не готова для такой диктатуры». В іншій статті «Как же быть?», надрукованій 5 липня 1917 року, він пише: «…требуемая Лениным диктатура пролетариата и крестьянства была бы большим несчастьем для нашей страны…» І в цій же статті далі: «Проклятие тем, которые начинают гражданскую войну…».

 В статті «Основы политической тактики» (надрукована 13 серпня 1917 року) він застерігає: «… рабочий класс далеко еще не созрел в России до политического господства… К чему это может привести? Ни к чему иному, кроме гражданской войны. А к чему приведет гражданская война? В лучшем случае к победе пролетариата, т.е. к захвату им политической власти. А какое значение будет иметь такой захват? Мы уже знаем, какое: значение самого большого политического несчастья, какое только могло бы случиться с нашим рабочим классом».

 Такого Плеханова ми не знали. Як пише відомий філософ, естетик та літературознавець М.О.Ліфшиць (1905-1983), «он превратился в рьяного противника ленинской партии». Ці слова багато важать, бо знаний філософ надрукував їх у 1983 році.

 До речі, саме Ліфшиць допоміг Твардовському видрукувати повість Солженіцина «Один день Ивана Денисовича», тому до них треба прислухатись.

 Ще один філософ, Михайло Капустін, підкреслює, чому Плеханов правий: «И снова трудовой народ оказался там, где он и был до революции – в условиях беспросветного труда и угнетения, в крепостничестве (крестьяне) и рабстве (десятки миллионов зэков). Только верхний слой иерархии резко изменился – место изгнанного и вырубленного до самых глубинных корней цвета нации (дворянства, интеллигенции) заняли люди без стыда и совести, да к тому же и без компетенции. (…) Так сталинское и особенно послесталинское общество выковало гигантскую серую массу всюду – в управлении производством, государством, нацией, культурой, живой общественной мыслью».

 Філософ підсумовує, що цієї катастрофи, якщо ти вступиш на шлях соціалістичної революції, не могло не бути. Коли 25 жовтня 1917 року Ленін зробив перший крок у бік соціалістичної революції, то він вже був приречений.

 І про це попереджав Плеханов. Але ніхто його не хотів слухати. Потрібно сказати, що Плеханов був незмінний у своїх політичних поглядах. Він ще у 1885 році в праці «Наши разногласия» написав, що перемога капіталізму в Росії буде недовгою, бо революція невідворотна, але він попереджав не робити соціалістичних експериментів. Бо це призведе до передчасного захоплення влади купкою революціонерів, які будуть обов`язково декретувати соціалізм. А це призведе тільки до оновлення царського деспотизму на комуністичній підкладці.

 Як у воду дивився!

 Він написав ще «Открытое письмо к петроградским рабочим» вже після жовтневих подій, де теж попереджав про громадянську війну, яка заставить відступити далеко назад від тих позицій, які були завойовані у Лютому.

 Плеханов передбачив і те, що відбудеться в країні у 30-50-х роках. Не втримаюся, щоб не дати ще одну цитату класика: «Если бы наша партия, в самом деле, наградила себя такой организацией (бюрократично-ієрархічною), то в ее рядах очень скоро не осталось бы места ни для умных людей, ни для закаленных борцов: в ней остались бы лишь лягушки, получившие, наконец, желанного царя, да Центральный журавель, беспрепятственно глотающий этих лягушек, одну за другой».

 Дом-музей Плеханова в Липецке

Не помилився! Ось вам і геніальність Леніна. Він, як сучасний Симоненко, теж у свій час репетував на кожному розі: «Фабрики и заводы – рабочим! Землю – крестьянам!» Красиві лозунги, нічого не скажеш, але як працювали колгоспники на усуспільненій землі, ми бачили.

 Ленін вибудував особливу систему, яка знищила усі свободи, які були навіть при Миколі ІІ. Його держава була не соціалістичною державою робітників і селян, як пропагували усюди, а держава соціального расизму.  І про це встиг попередити Георгій Валентинович Плеханов. Спасибі йому за це.

 Він встиг ще побачити у зародку ту владу, яку почав вибудовувати його бувший однопартієць. Майже через тиждень після перевороту, 31 жовтня, в помешканні Плеханова двічі був проведений обшук червоногвардійцями та революційними матросами, які обшукували усі будинки підряд в пошуках зброї та контрреволюціонерів, що заховалися.

 Так завжди писалося у всіх книгах про Плеханова. Але давайте трошки подумаємо, що там відбувалося насправді. Зграя бандитів і мародерів, розуміючи, що на них управи немає, обходили будинки в пошуках здобичі і жертв. Чому ж з тих пір кудись позникали і дворяни і інтелігенти?

 І що це так підтвердження приходить з несподіваної сторони. Коли Ленін взнав про це, то він негайно (3 листопада 1917 року) підписав «Декрет о неприкосновенности гражданина Г.В.Плеханова и его имущества».

 Ленін добре знав свій контингент, якщо сьогодні все пройшло добре, то наступного разу не сподобаються вуса у людини, або іноземний прононс і «братішка» виконає свій інтернаціональний обов`язок і заразом прихопить щось з гардеробу бувшого хазяїна.

 Останні місяці Георгій Валентинович дуже хворів і дружина його Розалія Марківна робила надзвичайні зусилля, щоб його якось підтримувати. З цією метою вона відвезла чоловіка в санаторій Піткі-ярві під Петербургом, який вже був на території незалежної Фінляндії і який пізніше анексував Радянський Союз.

 І там він 30 травня 1918 року, майже через рік після повернення на Батьківщину, помер від сухот. Його тіло ще 5 діб пролежало у льоху із льодом, дружина не знала що робити, де ховати… поки Радянський уряд не добився у Фінляндії дозволу поховати його в Петрограді. Поховали його біля могили Бєлінського.

 А над країною почав майоріти червоний прапор, незважаючи ні на що. Але прийшов 1991 рік, і все одночасно кавкнуло, як і передрікав Георгій Валентинович Плеханов.

 Після смерті Плеханова в його паперах залишився Заповіт, слова з якого я виніс у назву статті. Зразу же знайшлися дослідники, які почали писати, що це підробка. Але хто її міг зробити? Більшовики? В них і так все було під контролем, а заповіт був спрямований проти Леніна і його партії, і вони навряд чи могли підробляти проти себе документ.

 Відомий вчений Георгій Попов дослідив текст Заповіту і прийшов до висновку, що він автентичний. Але підозра кинута, і щоб ніхто не сказав, що я використав підроблений матеріал, я його вирішив обминути, крім назви статті, дуже ж він красномовний.

 Георгій Валентинович відчув і побачив все, що відбудеться із майбутнім ладом, як і те, що він, рано чи пізно, зникне. Так і сталося. Історію не обдуриш. Вона все бачить.

 І на закінчення можна сказати, що ідеї Леніна перемогли у Росії, а що з цього вийшло ми бачимо сьогодні в країнах бувшого Радянського Союзу і відчуваємо на собі.

 А ідеї Георгія Валентиновича Плеханова перемогли в Європі, у Фінляндії, Швеції, Бельгії та інших країнах Європейського Союзу. Ось такий парадокс історії.

Віталій ШЕВЧЕНКО, історик

(для «Украинских ведомостей»)

***

Не взолотиш руку історії.

Ліна Костенко

***

Изнасилованная страна, изолганная история,  изуродованная экономика…

 Михаил Веллер