Україна стала чи не першою закордонною країною, яка на собі відчула наближення американських президентських виборів. Наша підтримка й допомога стали заручниками численних розбіжностей, підсвічених черговою виборчою кампанією — між республіканцями та адміністрацією президента Байдена, в межах самої Республіканської партії, яка зараз переживає особливо гостру кризу ідентичності.

Звісно, Україну не вперше намагаються використати як мʼяч в американському політичному футболі, але вперше це відбувається в момент, коли вона веде війну за виживання. Війну, яку навіть Джейк Салліван визнає як найочевидніше протистояння чорного та білого, добра та зла.

Щоби зрозуміти, скільки насправді України в обговореннях підтримки України, варто принаймні спробувати проаналізувати реальні наміри як адміністрації, так і Республіканської партії щодо завершення російсько-української війни, а також спроєктувати місце нашої країни в президентській кампанії Джо Байдена.

Реальні наміри та реальні дії

Можливо, чи не єдиний позитив, який виник на тлі блокування республіканцями підтримки України, полягає в тому, що вони повернули в порядок денний питання “стратегії перемоги” для України.

Слово “перемога” в політичному Вашингтоні з початку війни й так вимовляли досить важко. Особисто була свідком кумедних ситуацій, коли дипломати та політики робили паузу, думаючи, як його замінити навіть у неформальних розмовах, де це слово виглядало просто must have (один дипломат після фрази “маємо подбати про те, щоб Україна…” замість того, щоб сказати “перемогла”, довго думав і нарешті вичавив із себе “опинилася на переможній стороні”).

А в момент, коли шанси на військовий успіх України застопорилися разом із нинішнім контрнаступом, це слово взагалі почало ставати політичним і дипломатичним моветоном. Ба більше, навіть українські депутати з провладної партії почали говорити про “план війни”, а не “план перемоги”.

Республіканці натомість вимагають у адміністрації Байдена саме план перемоги України у війні. Вони — й про це доводилося чути безпосередньо від республіканських конгресменів під час візиту нашої експертної делегації до Вашингтона — хочуть чітко зрозуміти, як саме Білий дім збирається інвестувати запитані в Конгресу кошти в перемогу України — зокрема скільки територій і за який час вдасться звільнити.

Питання слушне й близьке українцям. Кому, як не нам, було зрозуміло, що стратегія “так довго, як потрібно” (as long as it takes), запропонована адміністрацією та беззастережно підхоплена її союзниками у світі, приречена на фіаско. Бо для нас стратегія “так довго, як потрібно” фактично є запрошенням до війни на виснаження, де Росія має очевидні переваги.

Але чи маємо ми в принципі право критикувати стратегію того, хто в найстрашніші часи допоміг нам встояти як державі? Дарма, що стоїмо ми на ногах усе ще хитаючись, невпевнено, кровимо й замість старих ран у нас зʼявляються нові.

Однак нічого не заважає ставити питання щодо ефективності “так довго, як потрібно” самим американцям — зокрема представникам Республіканської партії. Хоч і з інших міркувань. Якщо в нас це викликає пряму асоціацію із запрошенням до війни на виснаження, то в американському суспільстві “так довго, як потрібно” — це відразу дежавю з “нескінченними війнами” (forever wars), які десятиріччями вела Америка, втрачаючи життя американських військових і закопуючи в різні країни сотні мільярдів доларів.

Так, Україна ніколи не просила залучення американських військових, лише військову та фінансову підтримку. Байден теж не втомлюється повторювати, що американські військові не воюватимуть в Україні. Й навіть у тому короткому спілкуванні на цю тему, яке в мене колись було з ним як віце-президентом, він дав чітко зрозуміти — допоки він живий і при владі, зробить усе можливе, щоби жоден американський солдат не ступив на українську землю.

Однак відсутність американських військових в Україні не полегшує відчуття в американського виборця, що війна Росії в Україні перетворюється на ще одну таку ненависну для американців “нескінченну війну”. Причому за іронією долі відбувається це саме за президентства Байдена, який свою президентську кампанію будував не в останню чергу на тому, аби якраз виводити Америку з нескінченних воєн (звідси хаотичне згортання сил в Афганістані), а не починати нові.

Іншим відносним позитивом для України в історії з допомогою є те, що багато — можливо, навіть більшість республіканців, які виступають проти допомоги Україні, — насправді не проти України, а проти адміністрації Байдена.

“Наскільки в принципі можливо бути в опозиції до адміністрації та водночас підтримувати Україну?” — це питання, яке дедалі частіше ставлять собі в офісах республіканських конгресменів. “Ми переконані, що це досі можливо”, — запевнив мене радник одного з впливових республіканських сенаторів.

На практиці те, що це можливо, дійсно підтверджують такі республіканські політики, як сенатор Джім Ріш або конгресмен Майк Тьорнер. Однак їхні менш досвідчені чи жадібніші до медійної й електоральної уваги колеги так явно не вважають, оперуючи іншим підходом: що дошкульніше вдариш по Україні, то жорсткішим виглядатимеш відносно адміністрації Байдена.

А це серйозна заявка на успіх серед того республіканського електорату, який Демократичну партію США вважає більшою загрозою для Америки, ніж, скажімо, хазяїна Кремля. Президент Чехії Петр Павел на Форумі-2000 під глибоким враженням переповів свою розмову з республіканським політиком, який йому саме так і сказав: “Я радше знайду спільну мову з Путіним, аніж із демократами”.

На цьому, власне, позитив в історії з поверненням питання стратегії перемоги в порядок денний завершується. Починаються реальні наміри тих, хто про цей план говорить і навіть підписується під відповідними листами до адміністрації. А реальні наміри частини республіканців (саме частини, не всіх) — використати відсутність плану перемоги у Байдена як привід заблокувати допомогу.

Стратегія перемоги Білого дому їм насправді не надто й цікава. Їм цікаво загнати Байдена в пастку. Адже зрозуміло: жодного плану перемоги президент США не зможе надати, бо не може гарантувати його виконання, а отже, робить себе легкою мішенню в найвразливіший момент, під час президентської кампанії на переобрання, яке й так буде дуже проблематичним із огляду на його основного суперника (спойлер — це не Трамп, це вік Байдена).

Однак ключовою перепоною для Байдена в оприлюдненні стратегії перемоги є те, що попри дуже правильну риторику ознак того, що в президента США почали вважати перемогу України реалістичним завданням, у яке потрібно інвестувати всі ресурси, нема.

Принаймні, в тих горизонтах планування, в яких вимірюється політичний час у США, — до президентських виборів у листопаді наступного року. Крім того, популярний серед американських десижнмейкерів епітет “нереалістичний” часто вживається для заміни поняття “занадто ризикований”.

Яке місце “заброньоване” Україні в кампанії Байдена?

Сьогодні вже досить упевнено можна сказати, що тактика Байдена — бути одночасно обережним і успішним в Україні — виявилася неуспішною. Але немає й жодних ознак того, що генеральну лінію, взяту Білим домом на досягнення так званого переговорного врегулювання, буде переглянуто. Немає навіть ознак того, що сценарій цього врегулювання бачиться по-різному.

Точніше, мікс умовно корейського й умовно ізраїльського сценаріїв. Такий собі корейсько-ізраїльський гібрид для України. Корейський — у плані завершення війни — вміння вчасно розпізнати глухий кут на полі бою (тут Зеленський багато кому в американській столиці дедалі більше нагадує південнокорейського Лі Синмана) та спробувати заморозити конфлікт без визнання поразки жодної зі сторін. Дарма, що в нас немає своєї 38-ї паралелі, та й статус-кво — де почалася війна, там і завершується, — ми не досягли з огляду на нові окуповані території.

А ізраїльський сценарій — в плані створення сталої безпеки — безпекова допомога без реальних союзницьких зобовʼязань замість того ж корейського двостороннього договору, який передбачає реальні безпекові гарантії, американську військову присутність чи навіть розміщення американського тактичного ядерного арсеналу, що певний час мало місце в Південній Кореї.

Проблема в тому, що ті, хто так боявся “катастрофічного успіху” України під час контрнаступу й іще до його початку тестував ґрунт для потенційних переговорів, настільки калібровано підійшли до підготовки цього контрнаступу, що разом із військовим успіхом України насправді віддалили, а не наблизили перспективу переговорів. У дипломатичний успіх може бути конвертований лише успіх військовий. Немає військового успіху — не може бути й дипломатичного.

Хоча, як на мене, навіть якби Україна була суперуспішною на полі бою, дійшла до адміністративної лінії з Кримом та ініціювала переговори зі значно сильніших позицій, постає резонне питання: якщо Путін справді зацікавлений у перемозі Трампа на наступних виборах, який йому сенс “дарувати” Байдену хоча б мінімально пристойне “переговорне врегулювання”? Щоби збільшити шанси того на переобрання за умов, коли в двобої Байден—Трамп усе можуть вирішувати якісь мінімальні відсотки?

Тим паче, що Байдену для позиціонування себе як “того, хто зупинив війну” (не плутати з “тим, хто переміг у війні”) багато насправді не треба. Будь-яке відносне затишшя зразка першої фази російсько-української війни, будь-які підстави для того, аби гучно заявити “я зупинив кровопролиття в Україні”, будуть достатніми, щоби позиціонувати себе під час кампанії як великого миротворця. Одне питання: чи погодиться Україна мовчки допомогти Байдену “продати” черговий переговорний витвір як бодай часткову перемогу України?

Можливо, саме тому ті контури кампанії Байдена в частині України, які вже вимальовуються в дискурсі та рекламних матеріалах демократів, є досить блідими й позбавленими особливої амбітності. Йдеться передусім про ставку на лідерство США в “обʼєднанні” понад 50 країн світу в коаліцію щодо стримування РФ. А також про ставку на особисту відвагу президента США. Відвагу, яка особливо проявилась у тому, що він… був начебто першим президентом, який із часів Лінкольна відвідав зону бойових дій, не контрольовану американськими військами.

Не знаю, наскільки такі аргументи виявляться переконливими навіть для електорату Демократичної партії, не кажучи вже про незалежних виборців. Але ризикну припустити, що це навряд чи збігається з нашим, українським, баченням того, якими мають бути американське лідерство й американська відвага. 

Навіть попри те, що президент Байден цього року вперше (обігнавши президента Дуду) став закордонним лідером, якому найбільше довіряють українці, згідно зі щойно оприлюдненим опитуванням на замовлення Центру “Нова Європа”.

Ми ж залишимо на розсуд історії питання про те, чи може бути в принципі лідером у війні такого масштабу настрашена Путіним країна. І чи в десятигодинній поїздці потягом до Києва має вимірюватися відвага лідера “вільного світу”?

Чи вдасться республіканцям паралельно загнати Байдена іще й в іншу пастку — не проголосувавши за підтримку України? Навряд чи. Ризикну припустити, що адміністрація доволі майстерно зможе це використати у власних інтересах — “списати” саме на республіканський Конгрес неуспіхи України на полі бою й призначити саме республіканський Конгрес відповідальним за те, що Україна змушена йти на переговори з Путіним на невигідних умовах. Так, звучить абсурдно й несправедливо, бо саме Конгрес у більшості ключових питань був на крок попереду адміністрації, підштовхував її ухвалювати складні політичні рішення.

Контролювати, що можемо контролювати

Під час занурення в американські політичні баталії може скластися враження, що палкі дискусії у США про підтримку України — це зрештою не дуже про Україну. Почасти це так, але лише почасти. Україна в них усе ж таки присутня. А те, що відбувається в Україні, безпосередньо впливає на зміст і тональність цих дискусій.

Це й питання наявності плану перемоги в самої України (до речі, в адміністрації Байдена на закиди республіканців про цей план запевняють, що його має надати саме Зеленський). І питання єдності в самій Україні на рівні політичного та військового керівництва — про конфлікт між Зеленським і Залужним нас запитували чи не на кожній зустрічі у Вашингтоні під час останньої поїздки кілька тижнів тому, а таких зустрічей було понад 40.

Нічого дивного: серед чотирьох типів єдності, потрібної для нашої перемоги (українська, європейська, трансатлантична, американська), єдність у самій Україні є ключовою. Не буде її — посиплеться все решта. Делегація однієї української партії в США — це добре, але це ще один вияв браку такої єдності навіть на окремо взятому парламентському треку. Не кажучи вже про те, що значно переконливішими наразі були б не делегації політиків — безвідносно до партій — а делегації до окремих проблемних штатів наших ветеранів, релігійних діячів і фермерів.

Наважуся припустити, що допоки американські вибори відбуватимуться на рівні двобою Трампа з Байденом — політиків, обтяжених українським досьє емоційно й інституційно — Україна залишатиметься особливо токсичним питанням.

Що нам у такій ситуації робити? Найкраще — й це чи не основний висновок, який я привезла із США, — принаймні спробувати контролювати речі, які ми можемо контролювати тут, усередині. Це й вищезгадана єдність, це й укорінення, а не одноразове виконання антикорупційних реформ, результати яких потім можна доносити до конгресменів і їхніх виборців, і ми в експертному середовищі знаємо, як це можна робити. Бо американці чітко дали зрозуміти: корумпована країна має право на підтримку рівно до того моменту, до якого є загроза її існуванню як держави. Щойно ця загроза відступає — вмикається логіка жорсткої обумовленості.

Гарні новини для України й погані для Путіна полягають у тому, що навіть серед республіканських праймеріз-виборців (а це правіший електорат) більшість виступає за підтримку України. Що попри брак віри в перемогу України переважна частина американців бажала б саме перемоги України. Що насправді проти України та її підтримки виступає дуже незначний відсоток республіканських політиків: більшість скептиків просто не вірить у те, що Штати сьогодні в тій фінансовій і військовій формі, аби мати спроможність, як вони люблять казати, йти й жувати гумку одночасно: давати раду внутрішнім економічним, міграційним та іншим викликам і ще й ефективно допомагати іншим країнам. Або ж одночасно давати відсіч Росії та готуватися до потенційного конфлікту з Китаєм.

Так, Росія не сприймається як загроза національним інтересам США, але Путіна й далі сприймають як того, хто викликає чи не найбільшу відразу серед закордонних лідерів і кого є велике бажання поставити на місце, провчити. Американці не завжди позитивно сприймають нашу війну як війну демократії проти авторитаризму — занадто загально, занадто “заполітизовано” Байденом і демократами, але питання “свободи”, за яку власне бореться Україна, викликають симпатію та розуміння (недаремно Ніккі Гейлі в своїй риториці наполегливо називає Україну freedom loving nation — нацією, яка любить свободу, а не просто демократією).

Завершу тим, чим завершують самі американці — наші друзі в адміністрації, Конгресі, аналітичних центрах: keep pushing us. Продовжуйте тиснути на нас. І ми будемо це робити, будемо пушити. Бо, зрештою, не можна допомогти Україні вистояти, не допомігши їй виграти війну. 

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Центру “Нова Європа”, директор Інституту світової політики (2009-2017)

zn.ua