В кінці квітня цього, 2017 року, ізраїльські ЗМІ з сумом повідомили, що на 92-му році життя в місті Гіватаїм помер видатний поет, Герой другої світової війни, видатний лікар, ортопед-травматолог Іон Деген. Із сумом зустріли цю новину і у нас на Україні. Бо він до всього ще і наш земляк, народився в Могильові – Подільському Вінницької області. Та ще й мій земляк, бо я народився у містечку Крижопіль Вінницької області, а це рукою подати до Могильова – Подільського, відстань між ними усього 105 кілометрів в межах однієї області.

Хоча це для інших може здаватися дрібницею, але моє серце це тішить, бо виявляється я й ще земляк цієї видатної людини.

В радянські часи про нього нічого не писалося. Хто він і що він – суцільна біла пляма. Склалося так, що його найзнаменитий вірш якось від’єднався від нього і зажив окремим життям, перетворившись у народний вірш і навіть потрапив у знамениту Антологію російського вірша «Строфы века» Євгена Євтушенка, як вірш невідомого поета-фронтовика.

Ось він:

«Мой товарищ, в смертельной агонии

Не зови понапрасну друзей.

Дай-ка лучше согрею ладони я

Над дымящейся кровью твоей.

Ты не плачь, не стони, ты не маленький,

Ты не ранен, ты просто убит.

Дай на память сниму с тебя валенки.

Нам ещё наступать предстоит»

І під цим віршем стоїть дата – грудень 1944р.

Я теж, коли в перший раз його прочитав, то в невеличкій замітці повідомлялося, що це вірш невідомого поета-фронтовика. Він, цей вірш, вражав саме несподіваним, невідомим поглядом на, здавалося б, відомі події, і це було настільки вражаюче, що читач зупинявся і десятки разів читав ці кілька рядків, звідки бриніла справжня, незаяложена війна. Війна, якої ми не знали. Вона була не схожа на ту війну, яку нам намалювали усі оці Сімонови і Фадєєви, Долматовські і Суркови.

І коли почалася війна, то ми з Іоном Дегеном разом відступали з Вінницької області аж до самої Уманської ями. Там моїх батьків, разом із мною, двохрічною дитиною, наздогнали передові частини німецьких військ і зупинили. А Іон Деген, шістнадцятирічний хлопець, зумів не потрапити у полон, бо тоді була б йому смерть, і вирватися з оточення.

І почалася для нього справжня війна, таку, яку він відтворив у своїх талановитих віршах.

«Туман.

А нам идти в атаку.

Противна водка,

Шутка не остра

Бездомную озябшую собаку

Мы кормим у потухшего костра.

Мы нежность отдаём с неслышным стоном.

Мы не успели нежностью согреть.

Ни наших продолжений нерождённых,

Ни ту, что нынче может овдоветь.

Мы не успели…

День встаёт над рощей.

Атаки ждут машины меж берез.

На черных ветках,

Оголенных,

Тощих

Холодные цепочки крупных слёз»

Листопад 1944р.

І ці досконалі вірші пише хлопчик, майже дитина, бо Іон Деген перед війною, у 1941 році, закінчив усього 9 класів. Волею обставин він стає танкістом, командиром танка, і прославляє своє ім’я на сторінках цієї страшної війни.

Двічі подають його документи на присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу. Обидва рази високі інстанції відмовили, пишуть, з-за того, що він був єврейської національності. Хто зна, може й так, хоча я схиляюся до того, що у другому випадку сталося прикре непорозуміння. Оформлення документів на Дегена співпало з тим, що у цей час командуючого 3-м Білоруським фронтом, генерала армії І.Д.Черняхівського (1907 – 1945) вбили власні танкісти. І хтось тормознув документи Дегена, теж танкіста, мовляв, краще перебдеть, ніж недобдеть.

Ну, що ж, він для нас Герой і без зірки Героя!

Мій товариш з Казахстану Анатолій Тарасенко включив в одну із своїх книг мій нарис про автора знаменитого вірша і надіслав свої книжки, а він, до речі, ще й талановитий дослідник «Слова о полку Ігоревім» , Іону Дегену у Ізраїль.

Той був зворушений увагою до себе, ще й письменника з Казахстану і спитав про мене. І Анатолій надіслав мені його телефон і попросив йому зателефонувати.

І я наважився зателефонувати такому видатному поету. Подякував йому за його вірші, сказав, що ми їх пам’ятаємо у нас на Україні. Йому було це приємно чути, і він сказав, що головне для нього, це лікувати людей. Він збирався йти на прогулянку із дружиною і тому наша розмова увірвалася.

Але вийшло так, що цією розмовою я доторкнувся до генія. Погодьтеся, що в нашому житті таке буває не часто.

«Солнце пьёт с орденов боевых

Безрассудной отваги выжимки.

Чудо!

Мы ещё среди живых,

Старики, что нечаянно выжили.

Как тогда, в сорок пятом, поллитре рад,

Хоть на сердце моём окалина.

Делал всё для кончины Гитлера,

А помог возвеличить Сталина.»

9 мая 2005года.

Життя склалося так, як склалося. Після війни Іону Дегену прийшлося на довгий час забути, що він пише вірші, щоб не мати великих неприємностей. Закінчив медичний інститут, почав лікувати людей. Захистив дисертацію, став доктором медичних наук.

А в 1977 році виїхав у Ізраїль, подалі від цього Радянського Союзу, де на кожному кроці тобі нагадують, якої ти національності. І де не дають можливості друкувати твої геніальні вірші.

І сьогодні я схиляюся над пам’ятю мого геніального земляка, видатного воїна і талановитого вченого – поета Іона Дегена. Вічна йому пам’ять!

Віталій ШЕВЧЕНКО, історик, журналіст

 м.Запорожжя