Визнавши, що побороти “епоху бідності” в Україні дуже непросто, другий рік свого президентства Володимир Зеленський завершив ініціативою “будувати країну без олігархів”. Про те, щоб “мінусувати” олігархів, президент почав озвучувати навесні цього року, а незабаром у Верховній Раді має з’явитися законопроєкт про деолігархізацію, “філософію” якого також запропонував пан Зеленський.

Як пише ВВС, він назвав і головні ознаки, за якими визначатимуть олігархів, запевнивши, що про знищення великого бізнесу не йдеться.

“Головний зміст та філософія: ми не хочемо вбити великий бізнес. Але ми точно вбиваємо поняття “зміст” та “вплив” олігархічної системи у нашій країні, — заявив президент.

“Впливу на мас-медіа не буде, впливу на політику не буде, впливу на чиновників не може бути”.

Раніше секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов озвучив приблизну кількість олігархів в Україні — 13, а також їхню головну ознаку — “вплив на владу”. Проте не озвучив прізвища.

До цього президент Зеленський казав, що прізвища не так важливі, як дії:

Пінчук, Фірташ чи будь-хто інший. Важливо одне — ти готовий працювати законно та прозоро чи хочеш і надалі створювати монополії, контролювати ЗМІ, впливати на депутатів та інших державних службовців? — заявив президент у відеозверненні. — Перше — підтримується. Друге — закінчується”.

Хто такі олігархи, звідки вони взялися в Україні, як вони впливають на економіку і що з ними роблять в інших країнах?

Звідки воно взялося?

Слово “олігархія” має давньогрецьке коріння і в перекладі означає “владу небагатьох”. Про олігархів писали ще Платон та Арістотель. За Платоном, олігархія є владою небагатьох, що спирається на “майновий ценз” — багатство.

Багатії накопичують дедалі більше “золота у коморах”, і “перш за все вишукують, на що його витратити, а для цього перетлумачують закони, мало рахуючись з ними”.

У такій державі “ледве не всі бідні, крім правителів”.

В Україні після здобуття незалежності на початку 1990-х розвал економічних зв’язків, гіперінфляція та зубожіння населення, виглядає, просто нерозривні із появою олігархії.

“Сертифікатна” приватизація, яку її ініціатори замислювали як масову, перетворилася на первинне накопичення виробничих потужностей у всіх галузах вузьким колом осіб — із потрібними зв’язками та коштами. Нерідко за старими партійними чи комсомольськими лініями, а також приналежністю до регіональних “кланів” — Дніпропетровського, Донецького чи Харківського.

Коли у 1999 почалася “грошова” приватизація, виявилося, що практично усі більш-менш привабливі активи вже мають господарів, а продаж державного майна (за кількома винятками) не приносив до бюджету значних коштів.

Коли бартерні розрахунки початку 90-х почали відходити в минуле, обов’язковим атрибутом з “набору” українського олігарха також стали банки. Вони повністю розділяли долю своїх власників — потрапляли в опалу та банкрутували або ж високо злітали і контролювали цілі сфери економіки чи групи клієнтів.

Згодом фінансово-промислові групи зацікавилися й активами в аграрному бізнесі.

Після первинного перерозподілу механізм почав відтворюватися сам, — власники великих промислових підприємств або самі приходили у владу, або делегували туди своїх представників. Щоб полегшити цей процес з’явилася третя ланка — контроль над ЗМІ, які скеровували симпатії виборців до “потрібних” партій та кандидатів і захищали своїх власників від політичного тиску конкурентів.

Кому належать головні “кнопки” країни

Майже всі українські телеканали належать особам, яких президент Зеленський перелічив у своєму зверненні. Через цей інструмент вони можуть суттєво впливати на результат будь-яких виборів, — виглядає, цього президент остерігається чи не найбільше.

За даними з відкритих джерел, телеканал “Україна” та “Україна 24” входять до групи SCM, контрольованою найбагатшим українським бізнесменом Рінатом Ахметовим.

Серед власників “Інтеру” вказані Дмитро Фірташ, а також Сергій Льовочкін та Валерій Хорошковський.

Телеканал “1+1” належить Ігорю Коломойському.

Телеканали ICTV та СТБ належать бізнесмену Віктору Пінчуку та його дружині Олені, доньці президента Леоніда Кучми.

“5 канал” та “Прямий” належить президенту Петру Порошенку.

Канал “Еспресо” — сину бізнесмена Костянтина Жеваго, Івану Жеваго.

У лютому цього року президент Зеленський затвердив рішення РНБО про запровадження санкцій щодо народного депутата “ОПЗЖ” Тараса Козака, а також телеканалів “112”, “ZIK” та “NewsOne”, які йому належать. Ці канали також пов’язували із Віктором Медведчуком. Вони зникли з ефіру.

Олігархи і президенти

Хоча офіційно поняття олігарх в Україні не визнано, в країні роками говорять про них як на кухнях, так і з високих трибун, а пересічний українець завжди може назвати пару-трійку прізвищ.

За часів президентства Леоніда Кучми частіше говорили про клани, особливо про Дніпропетровський та “зятя президента”, за Віктора Ющенка — про “любих друзів”, за Віктора Януковича — про “сім’ю” та “донецьких”.

Петра Порошенка і самого називали олігархом. Прихід до влади і перший рік президента Зеленського так само нерозривно пов’язані із питанням, чи не керує країною замість нього один олігарх.

Дехто з українських президентів захищає ту економічну систему, що склалася в Україні за роки незалежності.

Перший президент Леонід Кравчук, ім’я якого не пов’язано з якимсь певним олігархом, вважає, що Україні не вдасться йти вперед поки українці та влада не навчаться поважати бізнес.

Колишній член Політбюро ЦК КПУ пан Кравчук вважає, що негативне ставлення до олігархів є “більшовицькою філософією”.

“Я звертався часто до людей, чого ви так ставитеся до них (до олігархів — Ред.), адже вони щось роблять, допомагають… А у відповідь, що вони все накрали. Це більшовицька філософія”, — вважає Леонід Кравчук і прогнозує, що “поки ми не навчимося поважати бізнес, який працює чесно, відкрито і робить щось для держави, йти вперед не вдасться”.

Леонід Кучма і чоловік його доньки Віктор Пінчук АВТОР ФОТО UNIAN

Президент Леонід Кучма, на два терміни правління якого припало формування більшості провідних фінансово-промислових груп в Україні, у своїй книзі “Після Майдану”, що вийшла у 2007 році, багато разів заперечує, що доклав руку до “олігархізації” України.

Він також наводить свої аргументи “за” олігархів, і доводить, що серед них багато талановитих людей, які заробили статки своїми мізками.

“Олігархія — це правління невеликої групи людей. Воно передбачає високий рівень згоди, єдності цілей. А наші “олігархи” — це великі промисловці та фінансисти. Вони нічим спільно не керують. Навпаки, вони конкурують один з одним. Вони конкурують зокрема і за вплив на владу, на державу, а також на суспільство. Нічого схожого на спільне керування країною, на справжню олігархізацію!” — пише Леонід Кучма і додає.

“Без цих людей, без фінансово-промислових груп (ФПГ) не може бути великої вітчизняної промисловості, великого вітчизняного капіталу, який здатен вкладатися у розвиток, конкурувати на світовому ринку”.

АВТОР ФОТО UNIAN
Найбагатший бізнесмен України Рінат Ахметов і Віктор Ющенко

Після Помаранчевої революції та перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка почали говорити про те, що країна має позбутися олігархів, але вже у 2013 він переконував, що українські олігархи — за європейський вибір країни, адже саме він може дати їм легітимізацію.

“Я не пригадаю жодної дитини (олігархів, — Ред.), яка б училася в університеті імені Ломоносова чи в університеті імені Патріса Лумумби. Коли ми дивимося на резиденції і на оселі, я не можу пригадати, хто на Рубльовці будується з наших. Коли ми говоримо про бізнес, а це святе святих, комора свята, мені не пригадується, що у когось у Росії є газова чи нафтова свердловини, чи 12 тисяч гектарів не вирубаного ще лісу, чи копальні, чи хімічні комбінати… Визначальне те, що глобальний їхній економічний інтерес не покладений у Росію”.

АВТОР ФОТО UNIAN. Віктор Янукович та один з найвпливовіших людей у Партії регіонів, бізнесмен Дмитро Фірташ

А от термін деолігархізація, яким нині оперує чинний президент, пішов від президента Петра Порошенка, попри те, що його самого часто зараховують до олігархів.

“Ключова позиція, із якої я виходжу — деолігархізація країни. Якщо ми намагаємося побудувати в країні порядок, то вони — хаос”, — заявляв пан Порошенко у 2015 році у зверненні до парламенту.

Петро Порошенко і Ігор Коломойський

Ще до свого обрання у 2019 році президент Зеленський просив “не приписувати йому Коломойського”, який відкрито підтримував його на виборах.

Проте у березні 2021 президент Зеленський публічно підтримав санкції США проти “колишніх власників ПриватБанку”, запевнивши, що українська влада “бачить різницю, в чому полягає великий бізнес та олігархічний клас”.

АВТОР ФОТО ОФІС ПРЕЗИДЕНТА. Це фото зустрічі в Офісі президента у вересні 2019 бурхливо обговорювали. На зустрічі, окрім президента Зеленського та Ігоря Коломойського, були прем’єр, міністр енергетики, помічник президента Шефір та тодішній голова ОП Андрій Богдан

Із відходом в тінь Ігоря Коломойського, який в інтерв’ю DW називав себе “якщо й олігархом, то позитивним”, оглядачі дедалі частіше стали говорити про вплив на владу найбагатшого — за багатьма рейтингами — українця Ріната Ахметова.

Проте сам він називає себе бізнесменом і твердить про те, що його цілі збігаються з президентськими.

“Я сподіваюся, що в нас із президентом одна мета — сильна, незалежна, цілісна, демократична й успішна Україна. І все, що мені як бізнесмену потрібно від будь-якого українського уряду — рівні правила гри для всіх, повага до права приватної власності й чесна конкуренція. Від цього виграє насамперед Україна й кожен українець”, — заявив він у коментарі “Радіо Свобода”.

Ще з кінця 90-х років олігархи напряму чи опосередковано залучені до української політики. Спочатку вони самі сиділи у Верховній Раді, а зараз переважно мають свої групи впливу, при чому у різних фракціях одночасно.

Що робить олігархономіка

На відміну від першого президента, українські оглядачі та міжнародні партнери України систематично вказують на те, що олігархічна система — джерело багатьох українських проблем.

Експерти вважають, що наявність олігархів, які часто є монополістами у цілих галузях, спотворює структуру економіки і залишає лише невеликі “гетто” для розвитку малого і середнього бізнесу, що формують середній клас.

Багато хто — як в Україні, так і за її межами — сприймав Революцію гідності як протест середнього класу проти “влади небагатьох”. Але і п’ять років по тому, у докоронавірусному 2019-му частка малих підприємств у ВВП країни становила лише близько 16%, тоді як у розвинених країнах вона перевищує половину.

З іншого боку, як на початку 2019-го звертали увагу у Світовому банку, статки трьох найбагатших українців складали до 6% ВВП країни, що значно більше, ніж у Росії та Польщі, чи навіть США — оплоті капіталізму.

Там також звертали увагу на те, що “завдяки впливу зацікавлених груп зберігаються політичні розбіжності між групами, орієнтованими на реформи, та групами, що прагнуть зберегти статус-кво”, а простіше — не йдуть реформи.

В іншому дослідженні Світового банку йшлося про “кумівський капіталізм” в Україні, що “дозволяє компаніям, які тісно пов’язані з політикумом, користуватися перевагами, до яких інші компанії не мають доступу”.

Звідси, вважають експерти, і коріння технологічного відставання України, і монополізація ключових галузей, яка б’є високими цінами й тарифами по кінцевому споживачу — населенню.

“Кумівський капіталізм неефективно розподіляє ресурси, обмежує конкуренцію, збільшує економічні витрати та звужує економічні можливості. Як наслідок, рішення, які впливають на розподіл державних ресурсів, не приймаються в інтересах суспільства”.

Чи можливо побороти олігархів

В Україні ініціативу президента Зеленського щодо будівництва “країни без олігархів” сприйняли переважно критично, — мовляв, ще одна популістична обіцянка, яку важко виконати.

Досвід інших свідчить, що там, де олігархи стали частиною економіки (або самі й є економікою), їх важко позбутися.

Російські олігархи: їх там немає, але вони є

Олексій Ільїн, продюсер, Російська служба Бі-Бі-Сі

Олігархи в Росії з’явилися одразу ж після розпаду СРСР. Багато з них почали свою комерційну діяльність ще за часів “перебудови”, коли по всій країні почали відкриватися комерційні банки, торгові фірмі та приватні компанії.

У 1989 Борис Березовський створив автомобільну компанію “ЛогоВАЗ”, Олександр Смоленський — комерційний банк “Столичний”, а Михайло Фрідман (який зараз має багато проєктів в Україні — Ред.) заснував компанію “Альфа-Фото”, з якої виріс концерн “Альфа-Груп”.

Розквіт олігархів стався переважно завдяки масовій приватизації в Росії на початку 1990-х, коли великі держпідприємства одне за одним переходили до рук приватних інвесторів і перетворювалися на акціонерні товариства.

Група “Мост” Володимира Гусинського, банк “Менатеп” Михайла Ходорковського, “Онексімбанк” Володимира Потаніна та інші комерційні структури тоді активно скуповували акції нафтових, металургійних та медіа-компаній, перетворюючись у потужні фінансові конгломерати.

Не дивно, що власники таких компаній мали величезний вплив на владу, оскільки саме в їхніх руках акумулювалися головні енергетичні та фінансові ресурси країни. На президентських виборах 1996 року найбільші олігархи неформально об’єдналися, аби забезпечити перемогу Бориса Єльцина, рейтинг якого стрімко падав.

З приходом до влади Володимира Путіна епоха олігархів поступово зійшла нанівець — нафтогазовий та банківський сектори знов повернулися під жорсткий контроль держави, а незгодні із владою впливові підприємці або отримали тюремні строки (як Ходорковський), або залишили країну (Як Гусинський і Березовський).

У червні 2019 Володимир Путін заявив, що в Росії більше немає олігархів і практично не залишилося великих компаній, які використовують преференції від близькості до влади.

При цьому великі тендери часто виграють компанії, якими володіють близькі до президента бізнесмени.

Наприклад, у 2014 компанія “Стройгазмонтаж” Аркадія Ротенберга (із яким Путін в дитинстві займався дзюдо) виграла генпідряд на будівництво Кримського мосту, а у 2018-му компанія “Стройтрансгаз” Геннадія Тимченка (який товаришує з Путіним з кінця 1980-х) без конкурсу отримала державний контракт на будівництво порту в Геленджику.

Магнати в Латинській Америці: “побічний продукт” капіталізму

Луїс Фахардо, аналітик з питань Латинської Америки, BBC Monitoring

Латинська Америка — регіон, для якого характерна різка нерівність у суспільстві, де величезні статки та широко поширені злидні існують поруч. У цьому регіоні живуть деякі з найзаможніших людей світу.

Якщо поглянути на список 100 найбагатших людей Forbes, мексиканський телемагнат Карлос Слім — на 16 місці із статками у понад 62 млрд доларів. Ще один мексиканець і олігарх від видобувної галузі Герман Ларреа Мота — на 61 місці, тоді як чилійка Айріс Фонтбона, також з гірничовидобувного бізнесу, на 74-му.

Багато країн Латинської Америки мають групу родин зі статками світового рівня та беззаперечним впливом на політику своїх країн. Деталі можуть різнитися від країни до країни, але можна сказати, що спільним є контроль цих магнатів над ключовими секторами економіки.

Досить часто вони організовуються політично таким чином, щоб отримати від уряду сприятливіші умови для своїх бізнесів.

Наприклад, кілька регіональних магнатів значно збільшили свої капітали у 1990-х, коли змогли придбати на сприятливих для себе умовах низку державних активів, що приватизувалися в рамках ринкових реформ.

from-ua.com