27-28 жовтня в культурно-мистецькому житті Запоріжжя сталася непересічна подія – прем’єра п’єси «Подруга життя». На сцені обласного академічного музично-драматичного театру ім. В.Г.Магара її поставив заслужений діяч мистецтв України Володимир Магар, син Володимира Герасимовича.

Це друга постановка знаного сучасного режисера на сценічному майданчику, який носить ім’я його видатного батька, народного артиста СРСР. Перша вистава Магара-молодшого в його рідному місті – комедія «Одруження» за мотивами М.В.Гоголя – стартувала ще 2012 року. Досі вона є однією з візитівок головної сцени обласного центру й незмінно збирає аншлаги. Після відомих подій В.В.Магар позбувся посади головного режисера Севастопольского академічного драмтеатру ім. А.В.Луначарського. Ще й через це — підвищений інтерес публіки до поновлення співпраці непересічного українського митця із Запорізьким МДТ.

Акторів і режисера просять на «біс!».     

Сподівання глядачів цілком справдилися. Це було вишукане свято для гурманів. Дві з половиною години сценічного дійства пролетіли непомітно. Чим ближче до розв’язки, тим частіші й бурхливіші оплески, вигуки «браво!».

Динамічні фабула й сюжет, здобрені гумором, іронією, ба навіть сарказмом, неочікуваний феєричний фінал у стилі катарсису, духовного й фізичного одужання героїв, віднайдення ними любові, злагоди і щастя.

Відсутність в їхньому житті цих нематеріальних цінностей призвела була до незворотної особистісної деградації внутрішньо самотніх людей – жінку бальзаківського віку Надію Андріївну (народна артистка України Оксана Туриянська), її дорослу незаміжню доньку Ірину (Галина Капралова), колегу Ірини наукового співробітника Фелікса (Олександр Волчков), що вивчає «родинне життя мушок-дрозофіл у неволі», та брутального напівбомжа-п’яничку Сергія Петровича (Андрій Косодій), котрий згодом, однак, виявився цілком пристойною, інтелігентною людиною з почуттям власної гідності і честі.

І хоча події відомої п’єси Льва Корсунського розгортаються у 1974 році, тобто на початку т.зв. «ери застою» (про що свідчить не тільки настінний календар, але й аутентична (!) промова «дорогого Леоніда Ілліча» у телевізорі), морально-етичні колізії, покладені в драматургічну основу «Подруги життя», є позачасовими, вічними, тому завжди і всюди актуальними. Особливо на пострадянському просторі. Адже багато хто з нас добре пам’ятає аромати, звуки, надії та прикрощі епохи «розвиненого соціалізму» з обличчям незабутнього «совка».

Сцена із постанови

До речі, ця вистава репрезентована як «комедія на дві дії». Проте в короткому інтерв’ю за кілька хвилин перед першою прем’єрою, що відбулася 27 числа, Володимир Магар визначив її жанр як мелодраму. І це, на мій погляд, набагато точніша дефініція.

Я б тільки додав: мелодрама з елементами комедії. Адже в основі драми завжди лежить чи то внутрішній конфлікт особистості, чи то міжособистісний конфлікт, чи поєднання одного з іншим. Однак у будь-якому випадку коренем конфлікту є певна онтологічно-екзистенціальна проблема, невирішеність якої гнітить і бентежить людину, позбавляє її життя повноти, задоволення і гармонічності, штовхає особистість на ризиковані, авантюрні вчинки.

Власне, саме кумедність і комічність поведінки таких персонажів свідчить про їхній внутрішній надлом, про їхню особисту трагедію. У п’єсі Л.Корсунського це сексуально-еротична, в цілому емоційна невдоволеність обох жінок, що обернулася екстравагантними вчинками на грані фолу, а з іншого боку, чоловіча неспроможність й бидлуватість типового напівінтелігента Фелікса, котрий спочатку видавав себе ледь не Казанову, «просунутого» інтелектуала (юна жінка потрібна йому начебто лише заради «суто духовного спілкування»), etc.

Що ж до реквізиту-антуражу постанови (дія відбувається в хрущобній квартирці, єдина кімната якої є водночас спальнею, їдальнею, вітальнею), то він, звичайно, помірковано-антирадянський. Убогий побут, своєрідні манери персонажів, їхні істерики й т.ін. Проте тепер це лише прив’язка до часу та простору. Хтось може, однак, впасти в ностальгію. Це вже на особистий смак.

І ще один змістовний штрих, привнесений у постанову режисером: з типових homo soveticus’ів – закомплексованих і недолугих — діючі персони перетворюються на нормальних, проявлених у позитиві людей під супровід культових європейських та американських мелодій – так би мовити, антитези «маразматичному варняканню» з «ящика».

Розумій, мовляв, так: зміни на краще, одужання відбулося під впливом флюїдів західної цивілізації, що проникали в «Совок» крізь діряву «залізну завісу». Хід, як на мене, небезспірний, з присмаком цілком безпечної тепер політичної кон’юнктури, проте саме таким є бачення режисера, і це його невід’ємне право.

Володимир Магар біля батькового бюста в фойє  театру ім. В.Г.Магара

Запитую у В.В.Магара, чому для повторного явлення себе у рідному для нього Запоріжжі він обрав саме «Подругу життя»? Відповідь така:

— Коли ставлю новий спектакль, завжди керуюся власною інтуїцією. На мій погляд, сьогодні глядач потребує саме таких постановок.

— Як довго тривала робота над нею?

— Два місяці. Чудові актори. У Запоріжжі дуже потужні творчі сили. Для саморозкриття у повну міру їм потрібна відповідна професійна режисура. Начебто відпрацювали усе до дрібниць. Проте страшенно хвилююся. І втомлений, наче вагони розвантажував.

— Ясна річ, до трупи театру імені Вашого батька у Вас особливе ставлення. І все ж таки, чи є серед запорізьких акторів Ваші найулюбленіші?

— На моє переконання, у режисера не має бути улюбленців. Я люблю їх усіх однаково.

— А самі колись пробували себе в акторському амплуа?

— Борони Боже. Кожен має займатися своїм ділом. Це батько мій поєднував режисерство з блискучою грою на сцені. Так він же був геній.

P.S.

Наступна постановка «Подруги життя» відбудеться у суботу 19 листопада.

Сергій ГРИГОР’ЄВ, фото автора

(для «Украинских ведомостей»)