Народна мудрість каже, що той, хто розв`язує війни, буде на тому світі горіти у пеклі в казані із смолою.Мабуть, більшої кари народ придумати не зміг. Та більшої кари і не треба.

Валентина Миколаївна Дашенко згадує, що неподалік від хати, де вони мешкали у селі, знаходився військовий шпиталь і мама вранці, подоївши корову, давала їм, дітям, молоко і вони несли його пораненим у палати.

Найстрашніше було повертатися назад, додому, коли доводилося бігти повз ями, яка була вщерть заповнена відрізаними руками і ногами.

 — Я боялася бігти і плакала, — згадує тепер Валентина Миколаївна.

Отака подібна історія відбулася і з ветераном війни Георгієм Лукичем Сосновським.

Вже коли звільняли Україну, десь біля Сіверського Донця, точився бій, і в окоп, де знаходився Сосновський із другом, втрапив снаряд. Коли дим розійшовся, друг побачив, що Георгій лежить нерухомий, язик вивалився із рота, ноги перебиті, не дихає.

Друг подумав, що він вбитий і вирішив його поховати. Не залишати ж його непохованим. Він завернув Сосновського у плащ-намет, поклав у яму і закопав.Постояв над могилкою, змахнув скупу сльозу і пішов далі на захід.

Але Георгій не вмер. Коли він опам`ятався, то дуже злякався. В очах пісок, навколо темрява. «Мабуть, контузило і засипало землею» — подумав він.

Спробував ворухнутись і втратив свідомість. Коли отямився знову, то вирішив потихеньку звідси вибиратися. На щастя, земля була пухка, тому він почав її обережно розгрібати руками і зупинився тільки тоді, коли побачив над собою зоряне небо.

 Піднятися на ноги він не зміг, вони його не слухалися. Вирішив повзти доки не зустріне когось із своїх. Повз на спині, відштовхуючись ліктями. Скільки повз, не знає, мабуть, троє діб, не менше, хотілося їсти і геть заслаб, але воля до життя перемогла. Нарешті головою уткнувся у шосе.

 На його щастя, саме в цей час по дорозі їхала машина із солдатами. Вони побачили бійця, зупинилися, підібрали його і відвезли до медсанбату.

 Сосновського оглянув лікар і наказав його покласти під кущ помирати:

 — Поранених і так багато, а в нього шансів вижити немає.

 Так і зробили. Але через деякий час одна із медсестер пішла подивитися, що із солдатом. І була здивована, що солдат ще дихає. Тоді Сосновському зробили операцію і він залишився жити.

 Георгія Лукича вже немає на світі. Але його історія хай залишиться для людей.

Віталій ШЕВЧЕНКО, м. Запоріжжя