Керівництво війною — цікава субстанція, а ключ до перемоги — вчасно прийняте рішення. А рішення з погляду воєнної науки — одномоментний вольовий акт. І величезна відповідальність того, хто рішення ухвалив. Можливо — на десятиліття.

 Виграв бій не той, хто дав хорошу пораду, а той, хто взяв на себе відповідальність за її виконання і наказав виконати.

Наполеон

Керівництво війною — цікава субстанція, а ключ до перемоги — вчасно прийняте рішення. А рішення з погляду воєнної науки — одномоментний вольовий акт. І величезна відповідальність того, хто рішення ухвалив. Можливо — на десятиліття.

Найсвіжіший досвід державного управління в цій галузі — Друга світова війна. У США перебігом подій протягом 1939—1945 років керував президент Рузвельт, у Великій Британії — прем’єр-міністр Черчилль, хоча формально першою особою був король.

Аби поліпшити управління збройними силами США, у лютому 1942-го утворили Комітет начальників штабів, що став вищим органом стратегічного керівництва. Він підпорядковувався безпосередньо президенту і став його консультативним і виконавчим органом, розробляв пропозиції із загальних питань військової стратегії, виробництва озброєнь, розподілу стратегічної сировини, будівництва і застосування збройних сил, організації взаємодії їхніх видів. 

У Великій Британії працював воєнний кабінет, який вирішував широке коло питань керівництва війною, організації воєнної промисловості, оборони метрополії, використання людських ресурсів, будівництва збройних сил у домініонах і колоніях. На місцях вказівки і рішення прем’єр-міністра виконували відповідні міністерства через генерал-губернаторів, а в Індії — через віцекороля. Вищим органом стратегічного керівництва був Комітет начальників штабів, який розробляв плани операцій на театрах воєнних дій і контролював перебіг їх виконання.

Фото: Bundesarchiv_Bild/ Wiki Нарада з генералами Вермахту на окупованій території СРСР, жовтень 1941 рік

У Німеччині, крім Гітлера, звісно, війною керувало Верховне командування Вермахту.

У СРСР колективних органів було аж два: Ставка Головного командування Збройних сил СРСР (створена спільною постановою Ради народних комісарів Союзу РСР і ЦК ВКП(б) № 825, за війну вивіску органу міняли три рази) та Державний комітет оборони. Перший орган керував війною, другий — оборонною промисловістю.

У складі першого були (у максимальному варіанті):

С.К. Тимошенко (голова) — нарком оборони;

Г.К. Жуков — заступник Верховного головнокомандувача та 1-й заступник наркома оборони;

Й.В. Сталін — голова Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;

В.М. Молотов — нарком іноземних справ;

К.Є. Ворошилов — головнокомандувач партизанського руху, голова Трофейного комітету (і такий був);

Б.М. Шапошников — НГШ РККА;

С.М. Будьонний — уповноважений Державного комітету оборони СРСР з формування, навчання та злагодження частин на території Північно-Кавказького та Сталінградського військових округів, заступник народного комісара оборони СРСР;
Н.Г. Кузнєцов — нарком ВМФ і головнокомандувач ВМФ.

До складу другого увійшли:

Голова — Й.В. Сталін, він же голова Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;

аступник голови ДКО — В.М. Молотов, він же нарком іноземних справ.

Члени ДКО: 

К.Є. Ворошилов — заступник голови Ради народних комісарів;

Г.М. Маленков — начальник управління кадрів ЦК ВКП(б);

Л.П. Берія (заступник голови ДКО з 1944-го) — нарком внутрішніх справ;

М.О. Вознесенський — голова Держплану СРСР;А.І. Мікоян — заступник голови Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;

Л.М. Каганович — нарком шляхів сполучення (хоча формально звільнений з посади 1942-го);
М.О. Булганін (з 1944-го замінив Ворошилова) — заступник голови Ради народних комісарів СРСР, голова правління Державного банку СРСР.

Фото: Радіо Свобода

Зліва направо: Ворошилов, Молотов, Сталін і Єжов на каналі Москва-Волга, 1937 рік

Якщо дуже просто пояснювати склад цих органів, то виходить приблизно ось що:
щоб формувати військові рішення (Ставка спілкувалася з фронтами директивами), зібрали 8 людей: прем’єра (він же верховний головнокомандувач), його першого заступника, міністрів оборони, закордонних справ, очільника ВМФ, керівника партизанського руху (національного спротиву?) та головного з резервів. Потім згадали про НГШ і включили його теж.

Для фінансово-економічних рішень зібрали 9 людей: прем’єра, його першого заступника, міністрів закордонних справ (головний по лендлізу), внутрішніх справ (головний по безкоштовній робочій силі), транспорту, головних з питань керівних кадрів і планування економіки, голову держбанку.

Дискусія про те, як керувати державою в умовах війни або воєнного стану, триває давно. Кафедра стратегії Національного університету оборони України у 2013 році виступила зі статтею в № 2 (17)/2013 журналу Modern Information Technologies in the Sphere of Security and Defence, де зауважила, що створення Ставки ВГК в Україні — певним чином “інерція мислення” народних депутатів і річ недоцільна, м’яко кажучи. 

“Проте з часом стає все більш зрозуміло, що об’єктивним у цьому разі має бути приклад країн, до яких сучасна Україна подібна за державним устроєм, а змішування організаційних структур радянського і західного демократичного зразків у єдиному державному організмі небезпечне в більшості випадків організаційною надмірністю, загрозливою плутаниною в реальному управлінні і додатковим загальмовуванням розвитку української управлінської науки”, — зауважили тоді військові науковці.

Фото: ОПУ

І як у воду дивилися. Що ми маємо сьогодні, крім найбільшої війни в Європі після 1945 року? А маємо саме Ставку Верховного головнокомандувача у складі 24 (!) осіб:
Голова — Зеленський Володимир Олександрович, Президент України, Верховний головнокомандувач Збройних сил України;
Координатор (це так секретаря назвали?) Ставки Верховного головнокомандувача — Данілов Олексій Мячеславович, секретар Ради національної безпеки і оборони України.
Члени Ставки Верховного головнокомандувача (за алфавітом):
Буданов Кирило Олексійович — начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України;
Дейнеко Сергій Васильович — голова Державної прикордонної служби України;
Єрмак Андрій Борисович — керівник Офісу Президента України;
Залужний Валерій Федорович — головнокомандувач Збройних сил України;
Камишін Олександр Миколайович — міністр з питань стратегічних галузей промисловості України;
Клименко Ігор Володимирович — міністр внутрішніх справ України;
Крук Сергій Іванович — голова Державної служби України з надзвичайних ситуацій;
Кубраков Олександр Миколайович — віцепрем’єр-міністр з відновлення України — міністр розвитку громад, територій та інфраструктури України;
Кулеба Дмитро Іванович — міністр закордонних справ України;
Литвиненко Олександр Валерійович — голова Служби зовнішньої розвідки України;
Малюк Василь Васильович — голова Служби безпеки України;
Машовець Роман Васильович — заступник керівника Офісу Президента України;
Миргородський Максим Вікторович — командувач Десантно-штурмових військ Збройних сил України;
Павлюк Олександр Олексійович — перший заступник міністра оборони України;
Півненко Олександр Сергійович — командувач Національної гвардії України;
Рудь Сергій Леонідович — начальник Управління державної охорони України;
Стефанчук Руслан Олексійович — голова Верховної Ради України;
Танцюра Ігор Іванович — командувач Сил територіальної оборони Збройних сил України;
Умєров Рустем Енверович — міністр оборони України;
Хоренко Віктор Олександрович — командувач Сил спеціальних операцій Збройних сил України;
Шмигаль Денис Анатолійович — прем’єр-міністр України;
Щиголь Юрій Федорович — голова Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України.

Фото: facebook/Ганна Маляр

Пробіжимося по структурі та поставимо собі такі питання: 

Буданов, Миргородський, Танцюра (реально зараз Баргилевич, новий командувач ТрО), Хоренко — підлеглі Залужного, яка мета їхньої участі в роботі Ставки? Вони мають таке саме право голосу, як і головнокомандувач. Як же принцип єдиноначальності в армії?

Дейнека, Півненко — підлеглі Клименка. Він їм завдань не поставить?

Крук і Павлюк — підлеглі Умєрова. Те саме питання.

Що у складі Ставки взагалі роблять Єрмак, Машовець, Стефанчук, Рудь, Щиголь? Вони якось впливають на оборону без Залужного?

Згідно з Указом Президента України від 30 січня 2019 року № 23/2019 “Положення про Генеральний штаб…”, ГШ є головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування Збройних сил України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони, координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та силами оборони в межах, визначених законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

І до речі, а де генерал Сергій Шаптала, начальник Генштабу?

Фото: facebook/facebook.com/rustemumerov.ua

Те саме питання щодо відсутності голови Нацбанку.

Директор Держспецтрансслужби, що прикриває транспортну інфраструктуру, не член ставки, а міністр інфраструктури, котрий нічого не прикриває, входить до неї. Чому?

Чому міністр оборони, який, власне кажучи, забезпечує формування та реалізації державної політики з питань національної безпеки у військовій галузі, сферах оборони і військового будівництва в мирний час та особливий період, — на других ролях, а секретар РНБО — аж координатор?

Фото: facebook/Рада національної безпеки і оборони України

У тексті немає ні зрадоньки, ні переможеньки. Питання “кротівні” також не чіпаємо. Укотре можновладці доводять, що навіть перед лицем великої біди ми не можемо обрати компетентних, здатних генерувати ідеї завтрашнього дня, а не тягнути радянську валізу, ще й без ручки. Чи хтось аж настільки боїться відповідальності, що ховається за колегіальним органом з 24 людей.

Висновок військових науковців у 2013-му був таким: “Сучасний формат Української держави не сприяє ані авторитарності управління, ані формуванню авторитарного лідера держави. У разі налагодження ефективного демократичного управління нашою державою нам не загрожуватиме проблема, про яку С.М. Михальов, автор монографії “Военная стратегия. Подготовка и ведение войн нового и новейшего времени”, згадує, підводячи підсумки діяльності Й.В. Сталіна, керівника Ставки ВГК: “Неможливо назвати іншого військового або політичного діяча, який у той період зміг би очолити країну і її збройні сили, узяти на себе всю повноту влади і весь обсяг роботи зі стратегічного керівництва в поєднанні з управлінням економікою та дипломатичною діяльністю. Проблема такого лідера в наші дні у разі виникнення воєнної ситуації, схожої на 1941 рік, може мати для держави найнесподіваніші (важкі) наслідки”. Це ще один аргумент щодо недоцільності Ставки ВГК в Україні.

Фото: ОПУ

Віктор КЕВЛЮК, експерт Центру оборонних стратегій

lb.ua,