“Це не військовий переворот. Це відновлення справедливості”. Із цими словами власник ПВК “Вагнер” Євгеній Прігожин п’ятничного вечора розпочав заколот, зробивши крок до Смути, привид якої лякав Z-патріотів останні шістнадцять місяців.

Закріпившись у Ростові-на-Дону та зайнявши Вороніж, практично не зустрічаючи спротиву регулярної російської армії, тисячі “вагнерівців” рушили на Москву, дорогою збиваючи гелікоптери та руйнуючи міф про стабільний режим і сильного лідера. Унаслідок цього жителі “Рубльовки” стрімко залишали Москву, в самій російській столиці поспіхом готувалися до оборони, розташовуючи кулеметні обслуги та “КАМази” з піском, а в Кремлі підраховували шанси відбитися від заколотників і втриматися при владі.

Скидалося на те, що кривавий російський бунт є неминучим: експерти говорили про перспективи міських боїв у мільйоннику та оцінювали можливості Прігожина взяти столицю. Однак уже в суботу ввечері глава “вагнерівців” несподівано заявив: “Зараз настав момент, коли кров може пролитися. Розуміючи всю відповідальність за те, що буде пролито російську кров із однієї зі сторін, ми розвертаємо свої колони й відходимо у зворотному напрямку в польові табори згідно з планом”.

Таке рішення стало результатом “терок” між Путіним і Прігожиним, досягнутих за формального посередництва самопроголошеного президента Білорусі Алєксандра Лукашенка та безпосереднього — тульського губернатора, генерала й колишнього ад’ютанта Путіна Анатолія Дюміна. (Сам Дюмін публічно відхрестився від участі в перемовинах.)

Що це за домовленості — невідомо. З минулого досвіду можна припустити, що вони стосувалися питань “понятійних”, фінансових (повернення грошей, виявлених, зокрема, в “Газелі” та автобусах, припаркованих біля офісу ПВК “Вагнер”) і участі у військово-економічних проєктах у Африці й на Близькому Сході), політичних (подальшої поведінки Прігожина та його безпеки) та військових (подальшої участі “вагнерівців” у бойових діях проти України). Громадськість дізналася лише про деякі деталі компромісу.

Якщо вірити Дмітрію Пєскову, кримінальну справу проти Прігожина буде припинено, а сам він вирушить до Білорусі. Також не переслідуватимуть за участь у заколоті й “вагнерівців”, а ті, хто не брав участі в перевороті, можуть підписати контракти з міноборони. Що ж до міністра оборони Сєргєя Шойгу, то, як припускають росЗМІ, його замінять на Дюміна й відправлять у почесне заслання очолювати один із федеральних округів. Очікується, що у відставку буде відправлено й начальника Генштабу Валєрія Герасімова.

Для Прігожина, Путіна та російської держави ці домовленості виявилися найкращим виходом із передбанника громадянської війни. Та чи виконає Путін вимоги Прігожина? Чи дотримуватиметься він гарантій безпеки, які дав? За даними джерел російського видання “Коммерсантъ”, на ранок понеділка кримінальну справу про організацію збройного заколоту, головним фігурантом якого став Прігожин, не припинено, її й надалі розслідує слідче управління ФСБ Росії.

Але навіщо власник ПВК “Вагнер” учинив заколот? Не заради ж заслання до білоруського “алькатрасу”! Від розпачу, аби привернути увагу Путіна, поговорити з ним і домогтися відставки Шойгу та Герасімова й надалі зберегти “Вагнер” під своїм контролем? Які він ставив цілі? Питання власної безпеки? Адже він уже потрапив у пастку. Чи завдання було серйознішим — переформатування російської влади: захопити Кремль, аби потім “правильно” убивати українців? Чи були в Прігожина союзники й чого домоглися вони? Й чому “кухар” припинив заколот, жертвуючи амбіціями лідера Z-патріотів, прибічниками та, можливо, власним життям?

На жаль, чітких відповідей на всі ці запитання немає, що робить заколот іще загадковішим, але не менш реальним: масштаб того, що відбувається (риторика Путіна, паніка в Кремлі, гарячкова підготовка силовиків до відбиття атаки), його ціна для російської влади й особисто російського президента виключають інсценізацію.

Рішення Прігожина щодо заколоту не було спонтанним: як зазначає американська розвідка, сигнали про те, що “оркестранти” готувалися до збройного виступу, з’явилися в середині червня. До цього кроку Прігожина підштовхували давня ворожнеча з Шойгу та Герасімовим; вимога для ПВК укласти офіційний контракт із міноборони РФ, що загрожувало власнику “Вагнера” втратою його головного ресурсу та, можливо, життя; політичні амбіції; відчуття вседозволеності від близькості до Путіна.

Дотепер незрозуміло, діяв Прігожин сам чи мав союзників серед військового керівництва, олігархів і в одній із веж Кремля. Наразі виглядає так, що він був “самотнім вовком”: за добу заколоту він не здобув підтримки ні політиків із чиновниками, ні військового керівництва з воєнкорами. Засудили заклик Прігожина до збройного повстання і його колишні союзники у війні з Шойгу — генерал Сєргєй Суровікін і глава Чечні Рамзан Кадиров. Публічно не підтримав його й куратор від ГРУ генерал-лейтенант Владімір Алексєєв. Щоправда, підтримали Міхаїл Ходорковський і “Російський добровольчий корпус”.

Відсутність підтримки з боку політиків і військових, вочевидь, стала однією з головних причин, з яких Прігожин пішов на переговори з Кремлем. Спочатку “марш справедливості” ще нагадував марш Муссоліні на Рим: у Ростові-на-Дону та інших російських містах “вагнерівців” обіймали громадяни, які сприймали “оркестрантів” як хвацьких героїв війни, котрі виступили проти некомпетентного та корумпованого військового керівництва. Як пише Z-воєнкор Анастасія Кашеварова, “ніхто не виступив проти президента — це головне, йшли за нього й проти тих, хто його підставляє… Більшість не вважає “Вагнер” зрадниками, зрадниками вважають інших людей”.

Самого ж Прігожина, антиелітна риторика якого знаходить відгук серед росіян, проводжали оплесками та рукостисканнями, коли він на автівці залишав штаб Південного військового округу.

Однак ні армія (за винятком окремих підрозділів), ні олігархи так і не приєдналися до заколотників. І це, вочевидь, внесло корективи в плани Прігожина, адже з п’ятьма тисячами “вагнерівців” Москви не взяти. Зрозумівши, що опинився фактично в безвиході, він розміняв “марш на Москву” на політ до Мінська. Можливо, зараз він втратив частину авторитету у “вагнерівців” і зеків, які звинувачують його в тому, що він “кудись злився”, проте залишився живим і на певний час став впливовою політичною фігурою.

За подіями в Росії уважно стежили на Заході, в Китаї, Ірані, отримавши наочний доказ різниці між “бути” та “здаватися” “господарем землі руської”: Путін продемонстрував свою уразливість, бутафорію жорсткості та ефемерність стійкості російської влади. Впевнені в собі лідери не пробачають загибелі 13 пілотів військової авіації. Впевнені в собі лідери не ховаються в бункері й не мовчать, коли йдуть на “договорняки”, а виходять і на камери пояснюють свої дії. Впевнені в собі диктатори не розводять мости, а розносять колони заколотників, щоб у майбутньому путч не повторився.

Ймовірно, Пекін був неприємно здивований слабкою стійкістю російської влади та винесе уроки із заколоту Прігожина, щоб уникнути подібного в Китаї. Як пише Телеграм-канал “Китайська загроза”, “безперечно, заколот не поліпшить наші відносини з китайцями. Вони не люблять таких “свят життя”. Китаю насамперед потрібна в Росії політична стабільність, аби реалізовувати власні довгострокові плани. В економічному плані Росія стане менш привабливою для Китаю з цієї самої причини”.

А ось у Заходу основне занепокоєння викликала безпека російських ядерних об’єктів: там боялися, що армія втратить контроль над ними.

Зовні виглядає так, що сторони розійшлися по кутках, наче крові й не було пролито. Однак у опері “Прігожинщина” “музиканти” не зіграли останньої ноти, а актори — її ще не проспівали. В Кремлі відбулися переляком, приниженням і відкладеним розв’язанням проблем, що призвели до заколоту. Проте малоймовірно, що конфлікт такого рівня закінчиться миром. Наразі лише зафіксовано крихкий і нестабільний баланс, що не дає змоги країні остаточно скотитися в прірву громадянської війни між “патріотами”.

Прігожин, кинувши виклик “альфа-самцю”, завдав авторитету верховної влади та президента великої шкоди й водночас продемонстрував, що влада втратила монополію на насильство. Те, що сталося, серйозно вдарило по позиціях Путіна у вибудуваній ним вертикалі влади, оскільки він, не зумівши впоратися з роллю арбітра в конфлікті між військовим керівництвом і главою “вагнерівців”, утратив контроль над ситуацією, допустив кризу, яка загрожує крахом не лише режиму й номенклатурі, а й російській державі.

Вочевидь, дії “кухаря”, котрий поставив країну на межу громадянської війни, після якої, на думку Путіна, станеться капітуляція Росії, хазяїн Кремля сприймає і як особисту зраду. Як і у випадку з ЦРУшниками, котрі опікувалися бін Ладеном під час радянського вторгнення до Афганістану, Путін, який зростив Прігожина, не зумів його “прочитати” й той став вагомою політичною фігурою, яка реально загрожує владі президента, використовуючи структуру, створену Кремлем для виконання сумнівних завдань.

І цього ставлення російського президента не змінить те, що Прігожин жодного разу не звинувачував у проблемах армії й країни самого Путіна. В інтерпретації власника ПВК, у поразках російської армії винні бояри, а не цар, якого обдурили холопи, це міноборони РФ розв’язало війну на радість олігархам. Важливим є й те, що він чітко заявив: до 24 лютого 2022 року з боку України не було “шаленої агресії”, й Україна не збиралася разом із НАТО нападати на Росію: “Нині міністерство оборони намагається обдурити громадськість і президента, розповідаючи історію про шалену агресію з українського боку”, — викривав “бояр” “кухар”.

Утім, із п’ятничного викривального спічу Прігожина, який передував заколоту, все-таки випливало, що провина Путіна також є.

Невідомо, як довго проживе Прігожин. Експерти кажуть про наявність у “кухаря” компромату на верхівку російської влади, що має гарантувати йому життя. Утім, у разі смерті Прігожина до російської глибинки компромат не дійде, а для решти світу нічого нового не додасть. А 24 червня Путін, хоча й продемонстрував слабкість, але домігся головного: вигнав зі своєї території бунтаря, у якого є гроші, медіа, армія, харизма, розум, цинізм. Такого “набору” в російській політиці більше немає ні в кого, навіть у Кадирова. Тільки от навряд чи Лукашенко зрадіє тому, що під його нагляд відправили таку бентежну особистість, як Прігожин.

Прибравши зі своєї території амбітного гравця, Путін тепер має переформатувати систему, продемонструвати номенклатурі та бізнесу власну безальтернативність і здатність відновити та гарантувати в майбутньому стабільність режиму. Планів на участь у президентській кампанії 2024 року теж ніхто не скасовував. Чого слід очікувати?

По-перше, хоча силовики й виявили лояльність режиму, заколот продемонстрував неефективність тих підрозділів силових структур, які мали попереджати, відстежувати, протидіяти та захищати. По суті, дорога на Москву була відкритою, а саме місто — що силовики, що містяни — не готовим до оборони. Тому жорстко розбиратимуться і з ФСБ, яка проґавила підготовку до перевороту, і з ГРУ, що контактувало з “вагнерівцями”, і з підрозділами, які не чинили спротиву заколотникам на шляху до Москви.

По-друге, адміністрація російського президента прагнутиме каналізувати Z-патріотів, намагаючись установити контроль над ними. Водночас проводитимуть кампанію з дискредитації “вагнерівців” і Прігожина, щоб позбутися їхньої підтримки в середовищі ура-патріотів і в аполітичній російській глибинці, де “оркестр” має репутацію героїв війни. А самих “вагнерівців”, які звірітимуть, доводячи, що вони не є “ножем у спину” Росії, або відправлять на фронт під Бахмут “спокутувати кров’ю” участь у заколоті, або використовуватимуть у диверсійній роботі на півночі України з території Білорусі. Для України ці ДРГ становитимуть серйозну загрозу. Передбачають потенційні небезпеки для себе й сусідні з Білоруссю країни — члени НАТО.

У цьому разі Кремль використає бутафорську білоруську державність, якою вона стала за Лукашенка. І якщо раніше “Вагнер”, виконуючи державні завдання за державні гроші, робив вигляд, що він є приватною компанією, то зараз вони робитимуть вигляд, ніби є компанією білоруською.

По-третє, зважаючи на все, режим намагатиметься зробити ефективнішою систему управління державою й ставатиме жорсткішим: на тлі виявленої під час “картопляного спасу” слабкості Путіну тепер треба показати, який він “страшний і жахливий”. Інакше він втратить залишки авторитету, а з ними владу й, можливо, життя. Тому попереду — не лібералізація режиму за умов війни, а закручування гайок усередині країни, посилення наступальних операцій на фронті та пожорсткішання переговірних позицій.

В Україні формальне завершення заколоту сприйняли з жалем. Для нас уразливість Путіна є досить корисною. В наших інтересах, аби режим і надалі трусило: що довше та сильніше відбуваються землетруси в Москві, то більше тріщин по всій Росії — в армії, управлінні, суспільстві. Адже все, що послаблює Росію, — на руку Україні в деокупації захоплених росіянами українських територій і примушуванні Кремля до миру на українських умовах. А заколот Прігожина є провісником нових катаклізмів у Росії. 

Володимир КРАВЧЕНКО, оглядач відділу міжнародної політики ZN.UA

zn.ua