Коли я почав працювати в 1994 році у відділі інформації Запорізького міськвиконкому, то, зрозуміла річ, до мене зверталося багато людей із різними проханнями. Особливо тих, хто мав відношення до преси.  Допомогти їм я практично нічим  не міг, тільки направляв до місцевих редакцій.     Були серед них і гарні поети, вірніше, поетеси.

Пам’ятаю, одна поетеса приїхала до нас із Таджикистану. Коли республіка перейшла на національну мову, то вона із своєю російською виявилася на задвірках процесу, бо таджицької вона не знала, хоча все життя прожила в Таджикистані. Ну, це звичайне явище у всіх бувших радянських республіках Союзу, навіть і в Україні.

І вона приїхала до нас у Запоріжжя, бо це російське місто і тут можна вільно розмовляти і писати російською. Але коли вона пішла у нашу місцеву Спілку письменників, то отримала повне розчарування. «Там сидять одні запеклі націоналісти! Вимагають писати українською!»

Це їй не сподобалося і вона скоро переїхала у Російську федерацію. Я їй намагався пояснити, що ми окрема держава, але вона не хотіла спухати.

Я це нагадав, щоб показати, що приходилося працювати зі складним елементом. Раз пишеш, чи розмовляєш українською, значить запеклий націоналіст чи навіть бандерівець! І тут не допомагала навіть освіта!

Одного дня до мене зайшла людина із товстим зошитом у руках. Високий на зріст, з пронизливим поглядом розумних очей. «Я поет! – сказав він. – Але мене не хочуть друкувати! Мені сказали прийти до вас, ви допоможете!»

Я ознайомився з його зошитом, це був записаний нерозбірливим почерком повний зошит  якихось віршів, написаних і перекреслених, знову написаних і знову перекреслених. «Ви що, так їх і показуєте? – спитав я.  «Так! – ствердно відповів він. – А що?» «Ну, ніхто їх читати не буде!» — сказав я. «Їх потрібно переписати кожний вірш окремо на папір! І не всі, а найбільш вдалі!» — пояснив я. «Ти диви! – здивувався гість. – А я думав так їх показувати!»

Вирішили, що він мені залишить зошит з віршами, а я їх подивлюся. Після ознайомлення з ними я побачив, що три – чотири з них пристойного рівня і що показувати у редакціях повинно в першу чергу їх.

Так він став до мене заходити з новими віршами.  Відверто кажучи, не завжди це було зручно.  Навіть коли в мене був хтось у кабінеті, він на це не звертав уваги і починав декламувати. Що поробиш – піїт!

А одного разу в обід я пішов у нашу їдальню на першому поверсі щось попоїсти.  Була  якраз велика черга і я став в її кінці. Тут побачив, як з черги виділився Леонід і почав, посміхаючись мені і піднімаючи руку і пританцьовуючи, декламувати якийсь вірш.

Черга ще не зрозуміла до кого звертається Леонід, як я хутко повернувся і вийшов з приміщення. Прийшов через годину. Леоніда вже не було.

Більше він до мене не приходив. Можливо, образився, а може  була якась інша причина. Не знаю. Десь загубився. А шукати його не було часу. Так і залишилися в мене  кілька його віршів. Пропоную їх вашій увазі. Впевнений, вони вам сподобаються!

Віталій ШЕВЧЕНКО, 

http://ukrvedomosti.com.ua

*  *  *

Сияют звезды нам

в земной дороге.

И кто б ты не был,

ангел или бес –

Как Божьи очи ,

пристально и строго

Они взирают

в души к нам с небес

На Хортице

Над островом рассветы тихие.

Чист нашей вольности исток.

Сухими тонкими тартинками

Застыл под тополем ледок.

Полны поля и клумбы влагою.

И в мир, стремительны, легки,

Вновь пробиваются с отвагою

Травинок гибкие клинки.

На юг, над берегом, над  Хортицей

Пройдут ватагой облака.

Их дед проводит за околицей

И дрогнет с палкою рука.