В своїх  розслідуваннях, які я намагаюся проводити, кожне слово має бути виваженим. За ним повинна стояти правда, тільки правда, яка б гірка вона не була. І тому наш обов’язок, тих, хто пише, казати правду. І робити це тільки через документи та достовірні факти.

      І тому ми повинні бути з читачем відвертими і чесними. Не подобається те, про що я пишу? Добре, але іншого не буде, бо це правда і її потрібно знати, а не ховатися за брехнею, яку часто густо видають за правду. Тому що тільки правда звільнить нас від брехні.

      І тут я хочу розповісти про маловідому сторінку загибелі у передвоєнні роки під час репресій білоруських та єврейських письменників. Про них згадують не дуже охоче і тому у поминальні дні це зробити наш обов’язок.

      Зелік Аксельрод (1904 – 1941), Сергій Астрейко (1912 – 1937), Михась Багун (1908 – 1938), Олександр  Вазілло (1888 – 1937), Анатолій Вільний (1902 – 1937), Тишка Гартний (1887 – 1937), Ігнатій Дворчанин (1895 – 1937), Алесь Дударь (1904 – 1937), Тодор Кляшторний (1903 – 1937), Макар Кравцов (1891 – 1939?), Мойсей Кульбак (1896-1937), Хаїм Ленський (1905-1943?), Юрка Лявонний (1908 – 1937), Лариса Морозова (? – 1948), Валерій Моряков (1909 – 1937), Сергій Мурзо (1912 – 1937), Зяма Пивоваров (1910-1937), Ігор Романович (1908 – 1943), Алесь Сологуб (1906 – 1934), Юлій Таубін (1911 – 1937),  Ізі Харік (1898 – 1937), Михась Чарот (1896 – 1937),  Арон Юдельсон (1907 – 1937).

      Вільний, Дударь, Лявонний,Моряков, Пивоваров, Харік, Юдельсон розстріляні у ніч з 28 на 29 жовтня 1937 року разом із ще 15 білоруськими та єврейськими письменниками. Це страшний удар по національній культурі двох народів. Білоруська література це відчуває і досі, а єврейська література на ідиш та на івриті практично була знищена в Білорусі та Україні і єврейські письменники на Україні, у всякому випадку тепер, дружно пишуть на російській мові.

      На жаль, не помилюсь, якщо скажу, що їхні прізвища ви чуєте вперше. Хоча Тишко Гартний та Михась Чарот у свій час були надзвичайно популярні у читачів, а Мойсей Кульбак, Хаїм Ленський та Ізі Харік це класики єврейської літератури на ідиш та івриті. Тому і загинули.

      Про всіх я написати, на жаль, не зможу, бо це буде не стаття, а багатосторінкова доповідь. Тому я зупинюся тільки на окремих біографіях загублених письменників.

      Зверну увагу читача на долю білоруського поета Валерія Морякова. Пішов з життя у 28 років. Багато з прозаїків та поетів починають задумуватися над чистим листом паперу пізніше цього строку. А Моряков до свого арешту у 1935 році вже був автором шести збірників віршів. Щоб він ще зміг створити, якби до нього додому у 1935 році не прийшли сталінські соколи!

      Протримавши у буцегарні три місяці, відпустили, але знову арештували 6 листопада 1936 року.  І 28 жовтня, практично через рік катувань, покаліченого Морякова за звинуваченням «как члена контрреволюционной национал-фашистской организации» (це вам нічого не нагадує?) присудили до розстрілу. І в ніч з 28 на 29 жовтня 1937 року розстріляли.

      Ще один поетичний самородок – Юлій Таубін. З 1926 року почав друкувати свої вірші. А в 1930-1932 роках видав 5 збірників своїх поезій. В 1931 році вступив вчитися у Білоруський державний університет, але 25 лютого 1933 року був заарештований. І йому присудили  два роки заслання у Тюмень.

      Там він перекладав вірші Гейне та Маяковського на білоруську мову. В засланні його знову заарештували 4 листопада 1936 року і відправили у Мінськ. 29 жовтня 1937 року ВКВС СССР присудив його до розстрілу і 30 жовтня був розстріляний, як «член антирадянської організації».

      Не можна не сказати кілька слів про популярного у 20-ті роки білоруського поета Михася Чарота. Його вплив на білоруську літературу того часу надзвичайно великий. Він очолював літературне об’єднання «Маладняк».

      Серед білоруських літераторів того часу був такий крилатий вираз: «Прийшов Чарот – а з ним сімсот!» Стільки молодих літераторів гуртувалося навколо Чарота.  Не треба бути дуже спостережливим, щоб не зрозуміти, що таке об’єднання довго не проіснує. Чарот був арештований влітку 1937 року і 29 жовтня розстріляний.

      А на неподатливій стіні камери-одиночці рукою Михася Чарота видряпаний вірш, можливо, останній в його житті:

                                             ПРЫСЯГА

       Я не чакау

       Я не гадау,

       Бо жыу з адкрытаю душою,

       Что стрэне лютая бяда,

       Падружыць з допытам,

       З турмою.

      Продажных здрайцау ліхвяры

      Мяне заціснулі за краты.

      Я прысягаю вам, сябры,

     Мае пали,

     Мае бары, —

    Кажу вам – я не віноваты!

      А тепер розповім, як рідна радянська влада знищила єврейську літературу на ідиші та на івриті. Почнемо свою розповідь з життя письменника Моше Кульбака. Історія літератури ХХ століття без його імені буде неповною. Це був блискучий поет і прозаїк. Він народився в сім’ї ремісників у Сморгоні, тепер Гродненська область в Білорусі. У дідуся із бабусею було 17 дітей, останній був батьком Моше. І дід і багато чисельні дядьки працювали шкіряниками, смолокурами, сплавляли по річкам ліс.  Малого хлопця віддали вчитися у школу, спочатку у казенну єврейсько-російську а потім тільки в єврейські, бо він навчався в кількох таких школах.

      Моше вчився відмінно, знав і Танах, і Талмуд, і притчі, і сказання про життя  єврейських мудреців і пророків, єврейську філософію та містику, а потім вже почав вивчати західну філософію, літературу та театр. Читав і Аристотеля і стародавнього китайського філософа Лао Цзи, був закоханий у Генріха Гейне та Верхарна.

      Коли почалася Перша світова війна працював вчителем в єврейському будинку для сиріт в Ковно. В 1918 році мешкав у Мінську, потім в 1919 році виїхав у Вільно. В 1920-1923 роках проживав у Берліні, працював суфлером у театрі. В 1923 році повернувся і мешкав у Вільно до 1928 року, викладав у єврейських гімназіях і в учительській семінарії, багато виступав з лекціями та статтями з єврейської літератури, разом із своїми учнями ставив п’єси з класичного єврейського репертуару. Був обраний головою заснованого в 1927 році Всесвітнього єврейського ПЕН-клубу.

      В кінці 1928 року Моше Кульбак переїхав у Мінськ, працював в єврейському секторі Академії Наук Білорусі, у редакції журналу «Штерн», який виходив на ідиші, до самого арешту в 1937 році.

      Вже у 1934 році відповідні органи склали про Кульбака довідку, де було зафіксоване таке(даю мовою оригіналу): «Прибыл в 1928 году нелегально из Польши в БССР. Будучи в Польше, состоял заместителем председателя национал-фашистской еврейской  литературной организации. Группирует вокруг себя националистически настроенных еврейских писателей, выходцев из социально чуждой среды, имеющих связи с заграницей».  Як кажуть у народі: «З такою довідкою і в тюрму не приймуть!»

      Через тридцять років учні Моше Соломоновича згадували свого вчителя: «Коли він заходив до нас у клас, ми забували про все. Він розповідав, жартував, сміявся, ділився із нами своїми думками, коли в тебе щось боліло або в тебе була якась проблема, вмить все щезало і перед нами був наш дорогий вчитель.» Не кожний вчитель може пишатися такими словами учнів.

      Серед великої кількості його творів найбільш популярна повість  «Зэлмэнянэр» («Зелменяні»), (1931р.). Там письменник розповідає про невеличке єврейське містечко в Білорусі. Коли його повість  перевидали у 1960 році на російській мові, то весь тираж розмели в перший час  продажу.

      Повість була написана на ідиш. Я приведу звідти уривок на російській мові у перекладі Рахіль Баумволь.

      «У одной зелменовки есть одна единственная серебряная ложка, так этого уже достаточно для того, чтобы она колебалась, идти ли ей с пролетариатом или – не идти? Ей, видите ли, не выгодно».  Чудовий стьоб! Увесь марксизм-ленінізм спотикнувся об цю срібляну ложку!

      Ось такі були у нас блискучі попередники!

      Не можна не згадати з цього приводу і Хаїма Ленського (1905-1943?), який писав на івриті. Ось один із його шедеврів в перекладі В.Слуцького.

 *  *  *

                                   Охранник юный, черный зев ружья

                                    Не наводи, моей горячей крови

                                    Не проливай в дверях небытия,

                                    Покуда немота на полуслове

                                    Мой голос не сковала. Солнцу дня

                                   Позволь мне гимн закончить вполнапева

                                   И прошептать, чуть голову склоняя:

                                  «Шалом! Шалом!» — направо и налево.

      Він народився в містечку Слонім Гродненської області в Білорусі.  Вчився в хедері і в німецькій гімназії. Свій перший вірш написав у 12 років. Після революції його батько опинився в Баку і покликав хлопця до себе. В кінці 1924 року Хаїм дібрався до Баку і там заробляв собі на життя викладанням івриту та публікаціями оповідань та віршів на ідиш. В 1925 році переїхав до Ленінграду, де через деякий час ввійшов у гурток молодих івритських поетів.

      Дуже скоро Хаїм Ленський став душею ленінградського гуртка поетів. В літературному середовищі він вважався найталановитішим поетом Радянської Росії, який писав на івриті. Це його і згубило.

      В 1927 році в СРСР почався рішучий наступ на іврит. Губліт не давав дозволу на публікації, Ленінградська спілка письменників відмовилася прийняти івритських письменників у свої ряди. На звернення до «всесоюзного старосты» Калініна з проханням або прийняти закон, який забороняє іврит, або не переслідувати їх, його заступник Петро Смідович відповів в дусі часу: «…иврит – мертвый язык, а у мертвого нет прав».

      Саме цікаве в цій історії те, що коли в 1934 році виникла Єврейська автономна область, то невеличке селище Ін перейменували у Смідович, ще за життя цього «видатного» мовознавця!

      Приблизно така сама відповідь була і в Смольному. Ленський ще намагався попасти до Крупської, але його до неї не допустили. Зрозуміло, дуже зайнята справами!

      Але поети не здавалися, вони організували ще листи до прокуратури, Центральної ревізійної комісії ВКП(б) і, нарешті, самому Сталіну.  Мабуть, ці листи і були причиною їхнього арешту, і вночі 29 листопада 1934 року їх усіх пов’язали. Ленський, як керівник, отримав п’ять років таборів, а всі інші по три роки.

      Після закінчення строку оселився у 1939 році у Новгородській області, бо в великих містах йому заборонили жити. Там він переписав всі свої вірші в загальний зошит і передав своєму другу, доктору медичних наук Володимиру Іоффе на зберігання. І той виконав прохання поета, у 1958 році надіслав цей зошит разом із останніми листами Ленського в Ізраїль.

      А після початку війни, 30 червня 1941 року Хаїм Ленський був знову заарештований, на цей раз йому «припаяли» 10 років таборів.

      За офіційними даними, Хаїм Ленський вмер 22 березня 1943 року в таборі у Красноярському краї.  А позаяк у них офіційні дані були майже завжди брехливими, тому чи справді це було так, ніхто не знає. А світова література втратила одного з талановитіших поетів, яким повинні пишатися не тільки єврейський народ, а і всі ми, бо поезія кордонів не знає.

      Залишилося тепер розповісти про білоруську поетесу Лесю Білоруску (? – 1948). Ми про неї знаємо дуже мало. Навіть коли вона народилася і яке у неї було дівоче прізвище.  Не збереглося і її фото.

      Народилася вона в білоруському місті Молодечно Мінської області.  Звали її так, як і нашу Лесю Українку, Ларисою Петрівною, за фахом була педагогом. Мала великі здібності до мов, коли навчалася в педагогічному інституті, вивчила досконало англійську та французьку мови, а вже перебуваючи в таборах, консультуючись у знайомих жінок-єврейок, вивчила іврит.

      Вийшла заміж за офіцера НКВС Олексія Морозова. Тут теж якась дивна історія. У день весілля їх обох арештували і відвели до відділку.  Щось з цим Морозовим  було не так, бо він був пізніше  арештований і розстріляний. Десь у 1937 чи 1938 році, але про це Леся Білоруска теж взнає не зразу. Вона сама була арештована  пізніше за чоловіка і за приналежність до організації націоналістів (аякже, якщо розмовляєш на своїй мові, то ти вже націоналіст!) трійкою НКВС засуджена до 10 років таборів.

      Знаходилася в ув’язненні на Магадані і в знаменитому жіночому таборі в Якутії «Ельгені» (по якутські це значить  «мертвий»). Саме в таборах вона почала писати вірші. Писала де прийдеться – у перервах на лісоповалі і вночі, коли вже всі спали, при світлі палаючих дров в грубці-діжці.

      Саме в таких нелюдських умовах життя народилася геніальна поетеса. Приводжу кілька її віршів у перекладі і білоруською мовою.

                                           КОЛЫМСКАЯ МОЛИТВА

                                       Даль застилает мгла…

                                      Ни хлеба тут, ни любви…

                                      Матушка Колыма,

                                     только не умертви!

                                        Хлеба краюшкой нам,

                                        Месяц на небе, гори.

                                        Матушка Колыма,

                                       голодом не замори!

                                      Белой тьмы ореол,

                                     заметены пути…

                                    В небе – кремлевский орел.

                                    Матушка, защити!

                            Магадан, пересылка, 1939

                ТИШИНА

  Им, что безвременно  ушли из жизни, — великомученицам – лагерницам

 Павлине Мельниковой, Ляле Кларк, Асе Гудзь – с душевной болью и любовью

                ПОСВЯЩАЮ

 Над заснеженной долиной – тишина.

А в глубинах этой горестной земли

Чьи-то дочери родные, как одна,

 Замордованы неволей, полегли.

Тишина… И только голос не затих

Этих мучениц страдалицы-земли.

И немецкие овчарки рвали их,

И свои же, в униформе, кобели.

В дом нагрянула беда в глухой ночи.

Крик ребячий: «Мама, мамочка, куда?!»

Обещала: «Я вернусь, ты не кричи…» —

И не знала, что уходит навсегда…

                                    *  *  *

   Впереди – полюс холода,

    Охотское море – сзади.

    Между ними моя молодость

    С замерзшей слезой во взгляде.

           Больница «Левый берег», 1944

                СИМВОЛИКА

            Железным колом бытие расколото.

           И сброд страною правит, и разброд.

          Союз народы жнет серпом…

          И молотом по головам всех без разбору бьет.

            Мылга, 1947

Перевод Галины Умывакиной под редакцией Олега Хлебникова.

 *  *  *

Умереть боюсь…

На кого и я оставлю

родные

города и веси,

Мою матулечку Беларусь?!

  Перевод Василия Малагуши

Прысягаю роднаму краю,

 годнасцю дачкі яго клянуся:

паміраю, ціха паміраю,

паміраю – толькі не здаюся!

Лагер «Эльген», снежань 1947

      В 1948 році закінчувався її строк перебування в таборах і Леся Білоруска почала готуватися до звільнення,  радіючи майбутній зустрічі з чоловіком, існування якого, як і у багатьох зеківок, допомагала їй встояти у цьому пеклі.

      І тут вона взнає, що її чоловік розстріляний ще у 1937 році… Вона, як стояла роздягнена у бараці, так і вийшла з нього і пішла у тайгу, який був навколо табору, у 40-градусний мороз, і там замерзла, залишивши нам свої геніальні вірші, щоб будити ними наше сумління.

Віталій Шевченко, історик, журналіст, письменник

 Опубликовано: http://ukrvedomosti.com.ua