Якщо проїхатися по історії тарантасом, то нічого не побачиш і не зрозумієш. Бо історична істина ніколи не лежить на поверхні. Треба зусилля, щоб її побачити і зрозуміти. І це вдається не всім. Самим настирливим і наполегливим вдається це зробити. І тоді їхні твори сяють дороговказом у пітьмі незнання не одному поколінню читачів.

Але буває і так, що звернеш увагу на якийсь маловідомий факт, почнеш його вивчати і він поступово розкриває перед тобою свої таємниці і ти навіть і не подумаєш, що він стільки цікавого ховає у собі від прискіпливого читача.

Ось так в мене вийшло із відомою фотографією, яка друкується останнім часом у різних виданнях і сайтах. Зазвичай ця фотографія друкується з таким підписом: «Гудеріан під час спільного німецько-радянського параду з нагоди виводу частин Вермахту з Брест–Литовська та зайняття його Червоною Армією. Праворуч – командир 20-ї легкої танкової бригади РСЧА комбриг С.М. Кривошеїн (22 вересня 1939р.)»

Тобто, фотографія фіксує той дивний період в історії другої світової війни (1 вересня 1939 року – 2 вересня 1945 року), коли гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР були вірними союзниками з 17 вересня 1939 року по 22 червня 1941 року.

Зрозуміло, що автори багаточисельних історій другої світової війни з боку Радянського Союзу багато дали б, щоб подібна фотографія ніколи не з’являлася на світ! А вона десь збереглася і з’явилася, розповідаючи отетерівшому глядачу про унікальну дружбу фашиста із комуністом. І це в 1939 році, коли в Німеччині вже шостий рік йде на повних парах Голокост!

Але давайте все по порядку. Про двох людей на цій фотографії ми знаємо точно. Зліва стоїть генерал-полковник (в майбутньому) танкових військ Хайнц Вільгельм Гудеріан (1888 – 1954), належав до роду бідних прусських поміщиків – юнкерів, видатний полководець другої світової війни. Підлеглі його називали «Schneller Heinz», тобто «швидкий Хайнц».

Він завжди був попереду своїх танкових колон. Один з перших застосував у війні тактику бліцкріга, — танки Гудеріана йшли уперед, оточуючи супротивника і виходячи йому глибоко в тил. На початку війни 1941 року проти СРСР ця тактика Гудеріана мала феноменальний успіх. Застосовуючи свою, таку передову на той час, тактику, Гудеріан швидко просувався уперед.

28 червня впав Мінськ, 16 липня Смоленськ (по радянській версії – 28 липня). Західний фронт Червоної Армії терпить поразку. Танки Гудеріана з’єдналися на схід від Києва з танками 1-ї танкової армії Пауля Людвіга Евальда фон Клейста (1881 – 1954), в результаті чого у Київському котлі опинився увесь Південно-Західний фронт Червоної Армії, який згодом був розгромлений.

Таким чином, Клейст і Гудеріан провели найкрупніше оточення за всю історію війн, в котлі під Києвом опинилося 5 радянських армій.

Досягнення другого героя цієї фотографії, командира 29-ї танкової бригади Червоної Армії, комбрига Семена Мойсейовича Кривошеїна (1899 – 1978) скромніші. Народився в сім’ї бідного єврея-кустаря. Він генерал-лейтенант танкових військ і Герой Радянського Союзу (1945р.). Як учасник громадянської війни, систематичної, м’яко кажучи, освіти не мав. У травні 1931 року закінчив Військову академію имені Фрунзе. В червні 1937 року написав донос на комкора Єлисея Івановича Горячева (1892 – 1938). Дивлячись тепер на рік смерті Єлисея Івановича, розуміємо, чим цей донос скінчився…

Але в 1939 році, саме 22 вересня, вони, обидва героя фотографії, живі і здорові і посміхаються один до одного.

Автори підпису під фотографією пишуть, що це був спільний німецько-радянський парад. Критики цього підпису твердять, що це перед Гудеріаном та Кривошеїним продефілювали німецькі війська, залишаючи Брест, щоб передати в ньому владу своїм друзям, радянським військам.

Є гарна українська поговірка: «Не вмер Данило, так болячка задавила!» Вона якраз про цю фотографію. Щоб там не робили перед командирами їхні підлеглі, а факт залишається фактом: стояли разом на саморобній трибуні, а потім, мабуть, ще й випили на bruderschaft!

А тепер мені залишається розповісти, а що ж там відбувалося тоді у Бресті! Виявляється, вже на другий день війни, 2 вересня 1939 року, Брестська фортеця, де були розташовані польські війська, вперше була піддана бомбардуванню з боку німців. В той час в казармах фортеці були розташовані маршеві батальйони 35-го та 82-го піхотних полків та інші частини, які дислокувалися у фортеці.

Начальником цього польського гарнізону 11 вересня був призначений бригадний генерал у відставці Костянтин Плісовський, який сформував із бувших під його орудою бійців боєздатний загін з 4 батальйонів (3 піхотних та 1 інженерний) у складі 2 – 2,5 тисяч польських жолнерів.

Крім того, гарнізон мав на озброєнні кілька артилерійських батарей, два бронепоїзда і кілька танків часів першої світової війни «Рено FT – 17».

Вже 13 вересня з фортеці були евакуйовані сім’ї військовослужбовців, мости та проходи заміновані, головні ворота заблоковані танками, на земляних валах викопані окопи для піхоти.

На Брест наступав 19-й бронетанковий корпус генерала Гудеріана. Гудеріан дав наказ знищити захисників фортеці і не дати їм можливості відступити на з’єднання з польськими частинами групи «Нарев». Фашистські частини мали перевагу над захисниками фортеці у піхоті в два рази, в танках — теж у два рази, артилерії — у шість разів.

14 вересня 77 танків Гудеріана зробили спробу взяти місто і фортецю з нальоту, але захисники фортеці встояли. На наступний ранок 15 вересня після жорстоких вуличних боїв фашисти оволоділи більшою частиною міста. Польські жовніри відступили у фортецю.

Ранком наступного дня, 16 вересня, фашисти знову повторили штурм фортеці, але польський гарнізон його відбив. При штурмі був смертельно поранений ад’ютант Гудеріана.

З 14 вересня захисники фортеці відбили 7 атак, загубивши при цьому до 40% особового складу, сам Плісовський теж був поранений.

В ніч на 17 вересня, коли стало відомо, що Червона Армія героїчно вдарила у спину польським військам, генерал Плісовський віддав наказ залишити фортецю і перейти через Буг на південь. Через непошкоджений міст війська вийшли з оточення і приєдналися до військ генерала Франтішка Клеберга. 28 вересня 1939 року генерал Плісовський потрапив у полон і був розстріляний, як і інші польські офіцери, у сумно відомому таборі НКВС у Харкові.

В фортеці залишилися польські добровольці з 82-го піхотного полку на чолі з капітаном Вацлавом Радзишевським, які прикрили відхід польських військ. Вони зуміли протриматися до 22 вересня, бо фашисти вели тільки сильний артилерійський вогонь, чекаючи, коли їхні союзники, радянські війська, на чолі з комбригом Кривошеїним, займуть їхні позиції, бо по додатковому секретному протоколу до Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною Брест – Литовськ переходив до СРСР.

Тому 22 вересня відбувся парад фашистських та радянських друзів або просто проходження військ перед двома високопоставленими офіцерами. Гудеріан відступив із своїми військами за річку Західний Буг, залишивши фортецю Брест своєму kamerad’у Кривошеїну.

Поляки ще протрималися до 27 вересня, але коли стало відомо, що польський уряд відбув у еміграцію, то капітан Радзишевський віддав своїм підлеглим наказ розійтися і самостійно пробиватися до своїх домівок і сімей.

Незважаючи на блокування фортеці радянськими військами, спроба вирватися з оточення вдалася. Сам Радзишевський зумів теж пробратися до своєї сім’ї у Кобрін (тепер Білорусь), пізніше був заарештований НКВС. Далі що сталося із капітаном невідомо. Є дані, що він залишився навіки у Катинському лісі серед інших польських офіцерів, розстріляних органами НКВС. Вчені сьогодні вважають, що тоді було розстріляно приблизно 25700 військовополонених.

5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ Л.Берія представив на розгляд Політбюро ЦК ВКП(б) доповідну записку, в якій запропонував розстріляти польських полонених. На цьому документі особисто розписалися «за» Й.Сталін, К.Ворошилов, В.Молотов і А.Мікоян. А М.Калінін та Л.Каганович погодили свою згоду по телефону. Одноголосно! Гарно працювали кращі менеджери ХХ століття!

А на фото Гудеріан з Кривошеїним люб’язно один до одного посміхаються. Бо ж союзники! А вся війна ще попереду, на якій загинуть мільйони людей…

P.S.

Як не дивно, до трагедії польського офіцерства я доторкнувся у далекому тепер 1947 році. В нашому будинку у Львові по вулиці Московській, де ми тоді жили, на першому поверсі мешкала тиха бабуся пані Барбашова. В неї ще був білий пудель Амор. Я тоді дивувався, чому у нього така дивна назва – Амор. Тільки потім я взнав, що на французькій мові це значить Любов.

Вона вранці прогулювалася із своєю собакою, вигулювала її. Розмовляла із сусідами з іншого під’їзду на польській мові. Потім ті сусіди виїхали у Польщу. А пані Барбашова залишилася. Так от в будинку у нас розповідали, що в неї син у полоні і вона чекає його повернення.

Це я взнав приблизно у 1947 році, коли пішов у перший клас, вона чекала свого сина і у наступному році, і в 1949 році, і в 1950 році, і до 1953–го року, бо в 1953 році ми виїхали зі Львова і більше про пані Барбашову я нічого не знаю.

Мене якось мама послала до неї з якимось дорученням. Я постукав у двері, вона мене впустила у своє помешкання і я опинився в квартирі «бувших» людей, квартири яких я бачив потім у різних революційних фільмах. Пані Барбашова до нас, дітей, завжди добре відносилася, то цукерку суне, то якогось печива, любила дітей, не пропускала нас ніколи повз себе.

А тепер давайте разом із Вами, дорогий читачу, і з тими, кому історія подобається, як наука, і з тими, кому ця наука не подобається (розумієте, закон Ома він не визнає!), подумаємо, де подівся син пані Барбашової у 1953 році? Війна ж бо вже давно закінчилася.

Відповідь одна, трагічна: якщо офіцер Барабаш потрапив у 1939 році в полон до радянського війська, то він, як і всі полонені польські офіцери, був розстріляний десь у енкавеесівський буцегарні. Бо іншої відповіді немає. А коли польська сторона звернулася до російської сторони, щоб оприлюднили списки розстріляних, то російська сторона відповіла, що цього робити не буде, бо на сьогодні це державна таємниця.

Ось вам справжній кінець цієї великої війни. Не знаю, як для вас, а для мене це бабуся пані Барбашова, яка чекає із своїм песиком Амором повернення із полону свого сина…

Віталій Шевченко, історик

для «Украинских ведомостей»