Я не считаю себя большим любителем поэзии, но хорошие стихи люблю. Особенно мне нравится творчество нашей землячки, запорожской поэтессы, уроженки и жительницы Гуляйпольского района Любови Геньбы. Любовь Григорьевну знают не только в Запорожском крае, но и во всей Украине. Знают как писателя, поэта, талантливого декламатора собственных произведений. Знают как великого патриота Украины и своего родного Гуляйполья. 

Она – член союза писателей Украины, известна как автор сборников «Грушеве»,»Іменем твоїм; «Паралель»; «Повези мене у Красиве…»; «Душа іде на сповідь»; «Обвітрені сувої половчанки»; «Вальс бажань». Ее имя внесено в энциклопедию современной Украины. Поэзия Л. Геньбы вобрала все лучшее, что есть в нашем народе: его чистоту, красоту, народную мудрость. На ее стихи местные композиторы пишут песни. Она – частый гость среди учащейся и студенческой молодежи.

Не в стороне Любовь Григорьевна и от тех проблем, которыми живет сегодня страна. В ее творчестве имеют место и произведения, посвященные борьбе украинского народа за свою независимость против российской агрессии. Для нее это тоже близкая тема, тем более, что ее сын и сейчас находится в АТО.

Предлагаем вашему вниманию подборку произведений запорожской поэтессы.

Я звідси починаюсь як народ…

На цій землі не оскверни мене,

Бо тут дідів моїх живе коріння,

Тут досі ще живуть їх білі тіні

І дихають, як визрілий ранет.

Над грушею знайомий молодик

Колише голубий туману голос.

Тут ми споконвіків піснями молимось.

Поглянь, у травах їх живі сліди.

Сюди, лиш чистим помислом ввійди,

Душею й тілом так, як на причастя.

І степ розстелить рушники квітчасті,

Зайди на них – і станеш молодий.

Я звідси починаюсь як народ,

Земля моя свята – жива ікона.

Тутвсе про мене зна, сусідський сонях,

А він ясний, як сонце й сам Господь.

***

І вовіки віків, нині і прісно

Називаю цю землю – Вітчизна.

Чистим помислом, серця прозрінням

Називаю цю землю – спасінням.

Білі лебеді сплять серед степу,

І від білості серцеві тепло.

Сірі гуси розхлюпують воду,

Жабенята звелись хороводить…

За Варварівку сонце заходить,

А по радіо – знов про погоду;

Що на заході буде дощить,

А на сході природа мовчить.

Слуха лебедів і лебедят.

***

Тут пахне грозою, і медом, і літом,

Тут світ роздягнувся, стоїть і мовчить.

Тут пісню придумали хмари і вітер –

Вона лиш для мене звучить.

Тут можна спитати: ну як мені бути?

В очей волошкових, в пісень солов’я.

Тут все величаве; по змісту й по суті,

І щира, висока молитва моя.

 

Від клубу залишилися руїни,

Та балка й вигін, а було село…

І земляків блукають мертві тіні,

От і повір, що Трої не було.

На кожен час свої ішли Батиї,

На кожен вік свої були раби.

На кожну долю неповторні мрії,

Любов, якою ще не долюбив.

А сняться мені й досі сині ставні,

І яблуні… Їх тільки малювать.

І як збирались в нашій хаті крайній

Сусіди, щоб новини розказать.

Було усе; і радощі, і сльози,

Не за горами ще була війна.

Псалтир читали і хвалили Бозю,

А я допитувалась: «Та яка ж вона?»

Бабуся мені цитькала на вухо:

«Ну ти й непосидюще дитинча…»,

А я про цілий світ тоді підслухала,

Щоб цю розмову з вами розпочать.

Там стільки цвіту в рушниках на стінах…

Тарас, мого Отечества пророк,

Заповідав, що вивчить я повинна

Цей білий світ до таїнства зірок.

Іще тоді, не вміючи читати,

Я рвалася за мрією в політ.

Казали мамі, що дитя крилате,

Вона ж лиш усміхалась мені вслід.

А десь же починавсь мій давній рід

Від німця, кажуть, інші – від ординця.

Розкосі й смуглолиці батько й дід,

А ще мій степ – усіх степів столиця

На всі віки в мені розкинув слід.

***

Ген-ген біжить лоша у жовте літо,

Бджола летить на пасіку, агов!..

І я стою маленька серед світу

І віддаю вам шану і любов.

Добридень Вам, бабусенько Палазю,

Добридень, бабо Гебелко, а ще

Як хочу я вас всіх назвать одразу,

За чередою бігти під дощем.

Труснуть у Москівців пахучу грушу,

Яка росла на радість дітворі,

І вийнять з кавуна солодку душу,

І з’їсти, щоб ніколи не старіть.

Сьогодні, слава Богу, вже й неділля,

Пройди селом хоч голий – ні душі.

А ні, таки, он Муравйов з похмілля

Біля ставка мотає віражі.

А баба Дирманка сидить на троні,

Що біля двору виріс із пенька.

В калошах, кофайчині, от Мадонна!

На ній спинився не один пліткар.

Під сонечком липневим аж зопріла,

Але змахнула спеку крадькома.

«А, що? Оце купила та й наділа,

А як нагоди іншої нема».

Дивачка? – Ні. Тепер вже вічність сива,

У білій хустці десь в світах летить.

Та бабця, як земля моя красива,

Сама вже пам’ять, в пам’яті стоїть.

***

Гайда у степ, там досі пахне літом

І соняхи в грузинських картузах.

І молоденький місяць в душу світить,

І в очереті качка: «ках» та «ках»…

Спинюся, озирнуся; я і тиша,

Хіба що коник вигляне: «Цить-цить…»

В копиці сіна щось звелися миші,

А потім все притихне і мовчить.

Лапата хмара темна, як примара,

Собою затулила білий світ.

Он скотарі загукують отару

І пес Рябко шукає дядька слід.

УАЗики пробігли на «охоту»,

«Охотникам» до ранку соловіть.

Аж чорногуз услід роззявив рота,

А горобчиха горобцям: «Віть-віть».

Загадую: дзвенить в якому вусі?..

Я тут щаслива, точно повезе.

Чумацький віз вверх дном перевернувся,

А сонних коней тиха ніч пасе.

***

А ти зустрінь мене в степах,

Де ходять хмари бурунами

Де теплий вересень пропах

Лелеками і гарбузами.

Я поведу тебе туди,

Де зайченя дріма під мохом.

Там тиша тиш і дід Забрьоха

Сидить дріма біля води.

Шипшина там гука на чай,

Горить краса її врочиста.

Я виманю тебе із міста;

Ти так і знай, ти так і знай…

Вгорну тебе у чистий сміх

І будемо аборигени.

Свистітиме петрів батіг,

Щоб, ти не втік, не втік від мене…

ПРОВОДИ

У поминальний день великий,

Коли тепло тече з небес,

Ми згадуємо рідних лики

І кажем їм: «Христос воскрес!»

І розстеляєм стіл гостинний

На ще незайманій траві.

І оживають мертві тіні,

І душі мертвих йдуть живі.

Радієм, згадуємо, плачем,

А потім пісню заведем.

А як інакше, як інакше?

Коли співаємо – живем.

Гробки стають великим храмом,

Де почуттям немає меж,

Хтось кличе «тату», «здрастуй, мамо!..»

А на шляху машин кортеж.

Йдуть Пузани, Гопки – всі наші,

Кириченки і Кузьменки.

Тут ми сьогодні гості бажані,

Ось Клименки, Мірошники…

Тут цілий рід мого народу,

Тут цілий світ лежить без меж.

Кухлями п’єм грушевську воду

І мертвих напуваєм теж.

А гребля вся у жовтім цвіті

Горить, як пам’ятна свіча,

І стільки світла, стільки світла

В дитячих сонячних очах!

А проти балки, так, на гору,

Де мамина жила рідня,

Пузан Володька їде коробом,

Коня до гурту підганя.

Це наше щастя споришеве,

Його нам не забуть повік.

Гуде, співа моє Грушеве

Хоча б єдиний раз на рік.

ОДУДІВКА

Померла баба Одудка. І все.

Ще, слава Богу! Всі живі сусіди.

Від баби не залишилося й сліду.

Невидимий хтось попіл рознесе…

Ну от і все. Жила собі, була.

Ще мала діда Одуда, напевне.

Лиш борода та очі древні, древні.

Та одудят звела на два крила.

Життєву стежку навкіс перейшла,

Через війну по буркуновім цвіті,

«Була, була!..», – завиє вовком вітер,

Пішла в світи. Нічого не взяла.

Опісля себе лишила, хіба тепло…

(Якась премудра тайна…)

Що від пухлин рука її звичайна

На смертнім одрі зцілювать могла.

На цвинтар проводжало півсела,

А потім пахли пампушки і свічі.

А баба усміхалася із вічності.

Вона її давно перемогла.

Це все уже минулося давно,

Немає сліду бабиної хати,

Живуть там одуди й одуденята.

І крутить пам’ять, як стоп-кадр кіно.

А скраю степу, де було село,

Цвіте весною вулиця, як дівка.

По вуличному звалась – Одудівка,

От і скажіть, що баби не було…

ЗУСТРІЧ

Стрічаємось: «Здрастуйте! Здрастє!»

Мої земляки і двори!

І дивляться зорі квітчасті

На нас зі своєї гори.

А ми, як у всесвіту чаші,

У Дикому полі ростем.

Вродливі, смішні і нещасні,

І чисті, і вільні, як степ.

Тут гуси гелгочуть, в криницях

Гуляє небесне вино.

І лиця, і лиця, і лиця

Знайомі спішать у кіно.

І баба Палажка, й Параска,

І Одудка он шкандиба.

І вечір, як мамина казка, –

І сонячна, і голуба…

«В степах України» – вистава –

Іде через пам’ять мою,

І стелиться стежка над ставом

Аж, ген… у Радянський Союз.

Його моїм дітям не знати,

Про нього не модно писать,

А дід невідомим солдатом

Лишився його захищать.

І батько степи ці вродливі

Сходив, не жалів підошов.

І був – таки справді щасливий,

Бо сіяв єдине – любов.

Не можу на вас надивиться,

Поля і степи, явори…

І лиця, і лиця, і лиця,

З дитинства знайомі двори.

Дорога біжить попід гору

Із Божої ласки й роси

В Грушеве моє неповторне,

Де рідні живуть голоси.

 ***

На цій землі не оскверни мене,

Бо тут дідів моїх живе коріння,

Тут досі ще живуть їх білі тіні

І дихають, як визрілий ранет.

Над грушею знайомий молодик

Колише голубий туману голос.

Тут ми споконвіків піснями молимось.

Поглянь, у травах їх живі сліди.

Сюди, лиш чистим помислом ввійди,

Душею й тілом так, як на причастя.

І степ розстелить рушники квітчасті,

Зайди на них – і станеш молодий.

Я звідси починаюсь як народ,

Земля моя свята – жива ікона.

Тутвсе про мене зна, сусідський сонях,

А він ясний, як сонце й сам Господь.

БІЛА ВИШИВАНКА

Я сьогодні встану рано-спозаранку,

Виспіваю серцем білу вишиванку.

І щоб ти вдягала та й на біле тіло

Так, як починалась, так, як ти хотіла.

На рукав зозулі посаджу на вітах,

А на комірцеві помережу літом.

А на грудях сонях в голубім серпанку,

Щоб тобі ясніло з ночі і до ранку.

По подолу вишию голос мого степу,

Щоб тобі, вродлива, ніжно було й тепло.

Щоб, коли вдягалася ти, красою вінчана,

Щастям осявалися твої ніжні віченьки.

Щастям осявалися, щастям окропилися

Наші дні неправедні, що в тобі зродилися.

Як тебе сахалися, як тебе цуралися,

Що і українцями зватися боялися.

Як збирались, радились між чужих, заблудлих…

А біда – не боком, а біда – по людях,

І слова збувались у пророчій долі:

О, чиїх дітей ми онучата голі?!

Я у Вас, Тарасе, так любити вчуся.

Озовись, Шевченкова України Музо!

Нам на прощу з нею, і на віче судне,

Виведи із глуму всіх дітей заблудлих.

Тільки у любові путь у нас земний.

Боже, Україну, праведний, храни!

ПРО ЛЮБОВ

бувальщина

Досить вже трагедій. Тут кумедія.

Потішалося усе село:

Приїздив «жених» на «лісапеді»

До подружжя, що в Прискок жило.

Як ведеться, є і мама, й тато,

Донька й син – нівроку молодик.

Ой, ряхтіли соняхи патлаті,

Випинались персами сади.

А повітря, що казать, настояне

На вині васильків і любок.

Боже мій, хіба можливо встояти,

Коли в скроні бухає любов.

Бо ішов жених удвох із Людкою

На край світу (край же за селом),

А паркан сусідський вслід їм грудкою:

«І куди б воно ото ішло?!»

Ми стояли, як зайці налякані,

Виглядали тихо з-за кущів,

А по стежці в поле – юність маками,

Та, що Людка понесла без слів.

Під пахвою вицвіла ряднина,

Сонце вже під клунею лягло.

Наші оченята-намистини

Проводжали милих всім назло.

Вже і трактори в степу затихли,

І чекання в вічність перейшло.

Ми стояли, ми уже й не дихали:

Як там у посадці за селом?

Гралась ніч густим липневим цвітом.

Пахощами небо зацвіло…

Нас давно розкидало по світу,

Але що було там, що було?!..

ГРУШЕВСЬКІ ВЕСІЛЛЯ

(весілля Олі)

Просили мама і тато

І ми просимо вас у неділю,

До нас на весілля…

Дівчата заміж ідуть, коли беруть…

Беруть, беруть. Ще і як беруть!

Он вже Родіновій Олі Микола (той, що на «яві»)

Прилетів, голову закрутив,

Ото вже батьки готуйте придане,

Поки в дівки личко рум’яне.

Липень – пора медова,

А у Олі чорні брови.

Липень – пора пречиста,

А у Олі вона – врочиста.

«У липневу пору хто в двір, а хто з двору…»

Шепталися баби на тирлі.

Навіть жаби у ставку заспівали: «тір-лі-тір-лі…»,

А соловей у садочку: «Тьох!..»

І буде весілля, застілля,

І у нас, як у людей…

«І шумить, і гуде, і весілля буде!..»

Ще вчора кабанчик востаннє хрюкнув…

«Ех, доля свиняча!

Хто сміється, а хто плаче…»

А сьогодні пахне жареним і «шквареним»,

Бо прийшло весілля.

Буде солодко і гірко, буде і з похмілля.

Я отут біля вікна постою, підгляну за молодою.

Дівчата буклі накрутили, а мені закортіло, закортіло…

А плаття біле, біле…

Так дихни: наречена пурхне і полетіла…

А фата, щось таке незвичайне –

Білосніжна, сніжна, ніжна…

Сходяться родичі, сусіди, куми, свати, брати, баби, діди і діти сусідні.

І я на весіллі постою, послухаю, щоб вам розказати.

Будемо ж весілля гуляти.

Ех, була не була, пісня в танок понесла!

«Дам лиха закаблукам,

Закаблукам лиха дам…

Там-там, рата-там…»

Б’є у бубон бубоніст, наярює гармоніст

І не встояти ніяк,

Б’ють і «польку», і «гопак»,

Так, так, так, так…

 

Хотіла прозою, а тягне на вірша,

Бо свято – це завжди поезія.

А проза – то буде завтра,

Коли дядько Москівець проснеться з синцями під очима

І сам не знатиме, звідки вони у нього взялися.

Кажуть: «Там, де п’ють, там і ллють,

А дурні ще й морду б’ють…»

Так ото про цей випадок.

Весілля стихало вже під ранок,

Я не додивилася, заснула у мами на руках.

І снилося: грузять придане на газона.

Це обов’язковий атрибут весілля.

Свашки несуть: одіяла, подушки, чашки, миски, горшки,

А свати – стільці, столи, ліжко і шифоньєр у придачу, щоб увесь люд бачив.

На воротях поб’ють тарілки, чарки. На щастя!…

Казала Настя, як удасться.

Отаке воно щастя!

«А чи чули, Люба старшенька знову поїде до Іванова? Наче ткалею там працює…»

«Та чи ж, кумасю, не бачили, який брат у жениха красень,

У Іванові тім нєвєст не зчесть, а тут жених готовий єсть».

І то-таки, і то-таки. Молодші носа втерли, а старшим доганять…»

Кума кумі казали, охали, ахали, перетирали…

І буде знову літо буяти сокирками, співати пісень разом з пташками,

Пахнутиме земля життям і житом, і весільним цвітом.

І буде весілля…

А я розпитаю про нього вже не Любу, а Любу Василівну.

Та це буде не скоро,

Років через тридцять чи сорок.

Стоятиме осінь коло двору,

І ми зустрінемося осінні на весіллі…

 ***

 Я обриваю запізнілі вишні,

Щоб наварить вареників тобі.

І стигнуть у долонях стиглі вірші:

Зелені, жовті, навіть голубі.

 

Під вишнею стою, як на причасті,

Молюсь за кожен зірваний рядок.

Сусідський півень розходивсь від щастя…

Іще, іще, іще, іще… замовк.

 Чекання

 А ще я готую борщ,

З квасолею і пампушками,

А потім оцими ж руками

У вірші збираю дощ.

 

Білісіньку скатерть стелю,

Бо стіл дожидає гостя.

А, знаєш, я ще люблю

Замріяний вечір по шостій.

 

І тишу оцю у садку,

Пташине прощальне ячання.

Чи впустиш мене отаку

В останнє своє кохання?

 

Стрічатиму хлібом тебе,

І буду як жінка годити.

І небо без хмар, голубе,

Із серця подам напитись.

 ***

Сину, іде війна…

–Сину, іде війна!

Стогне земля з яворами.

Сину, що буде з нами?!

–Мамо, ніхто не зна!

–Сину, летять літаки,

З неба летять у вічність…

–Мамо, ще буде січа,

І обеліски, й горбки…

–Сину, моє дитя!

Мріє моя єдина!

–Мамо, ти в мене одна!

Ти – це моя Україна!

–Мамо, іду… Прости…

–Сину, на хрестик до тіла…

–Мамо, все краще – ти,

Світ, що любити навчила!

–Сину, моє дитя!

Боже святий, відпускаю…

Бо Україна одна

У серці із краю й до краю.

 

Будь українцем!

 Буть українцем, повірте, велике право,

Яке Вашій долі намітив сам Пан-Господь.

Буть українцем – знати, що ти – Держава!

І що держава – найкраща з твоїх чеснот!

Буть українцем – це значить по саму душу

В неї зерном прорости крізь усі віки.

Буть українцем – це з вірою непорушною

Честь українця нести, як діди-козаки!

Буть українцем – у горі, в годину темну

Хліба окраєць віддати, душі ковток.

Буть українцем – вгрузати до крику й щему

В землю оцю, що найбільша з усіх нагород!

Буть українцем – пройти крізь багно й пересуди!

Спробуй сьогодні – і душу свою спасеш!

Будь українцем у світі оцім велелюднім

З вірою в правду, з волею понад усе!

 Молюся за Україну!

Встала в небі зоря, понад відчаєм встала,

І кричали у полі пташки звідусіль:

«Україно моя, нам чи горя замало?

Дикий морок війни і розпечений біль…»

Встали в стрій проти зла, учорашні хлоп’ята,

І не вірило небо… і падав літак…

Захлинались в диму навісні автомати:

«Та-та-та-та…»,- грали з вітром у такт.

Навідліг і піддих били танки на сполох,

Зачипались ракети в густих проводах.

Україно моя, сонце ходить по колу,

І колише трава душі мертві в руках.

Україно моя, моє серце з майбутнім,

І я разом з тобою в долині плачу.

Я — вкраїнка твоя і по змісту, й по суті,

І у дотиках слів так, щоб кожен почув.

Україно моя, ще збираються заміж дівчата,

За скалічених тих, що ледь-ледь залишились живі.

Хай народяться в них чорнооких дівчаток багато,

І на зміну батькам прийде син не один.

Знаю буде тепер і у стяга вкраїнського слава,

Бо скривавлений сонях його цілував.

Україно моя, – мого серця держава.

Ти пригорнеш усіх, й тих, хто в небо упав.

Вірю в завтра твоє, вірю, нині і прісно,

Вірю так, як ніхто, у цей зболений час.

Бо коли ви забуде мамину пісню,

То, повірте, забудуть і вас.

 Тим, що з війни

У війни немає обличчя,

А тільки очі і губи перепалені болем.

У війни немає обличчя ,

Тільки зморене тіло і скалічена доля.

У війни немає обличчя

Лише дим і пилюка у жилах.

Ця війна ХХ1 сторіччя собою накрила.

Обійму, наче рідного брата, очі, руки солдата,

Відсахнеться, теплом зігрітий, від автомата.

Запитаю: « Чи скоро минеться війна проклята?»,

Запитаю: « Ну як же Вас звати, брате?..»

Скаже: « Циганом кличуть, а інше не треба знати…

А іще як вернуся із вічності то тебе посватаю…»

А іще біля наших поглядів грівся ранок,

А іще я просила у Бога, щоб його не поранило.

А іще він іконам очі цілував з вірою,

А іще він спустивсь на цю землю з вирію…

Що я встигла? Хіба що поглядом обігріти…

Що я встигла? Хіба що душу погладить літом,

Пироги на прощання поклала житні, щоб жити.

Поклонився солдат і мені, і цій вранішній тиші,

Цілувало сліди його небо розкішне.

БРДМ загарчав: « На війну!…» тільки курява стала…

І надія, і віра услід з мого серця ячала.

 Повертайтесь живими, сини…

 Це не сон, це не сон син прийшов із війни,

Я ж години чекання у серці носила,

І у Бога високого долі просила:

«Повертайтесь живими, синочки, сини!..»

 

І боліло мені і таким як і я,

І шукала душа іще крила у вітру.

За сто кроків мій край коло смерті стояв,

За сто кроків всього – кінець світу…

 

Ще збиравсь у незграбний танок снігопад,

Закуріло, завило, так наче б на зиму.

Не вмовкали розпечені гирла гармат,

І гриміла гроза й було димно – не в риму…

 

Я від імені всіх матерів на землі,

Закликаю і плачу, і небо благаю.

Люди, скажемо разом війні наше — « ні!»,

Бо за краєм життя не буває.

 «200»

 Хоронимо кращих, повірте, хоронимо кращих,

У вічність спускаєм, на дно безіменних могил.

Ну хто це сказав, що забуті ми тут і пропащі?

Ну хто це сказав, що нас треба ділити навпіл?..

Я плачу з тобою, народ мій, в хвилину скорботи.

І виклично кидаю смерті у вічі: » Не смій!».

Бо так, з офіційних джерел, він лишиться двохсотим.

А рідним навічно, і вічно живий.

 Подготовил к печати Николай Буханистый