Перешкоджання революційним процесам може обернутися наступом реакції. Як свідчить історія, революції, себто докорінні радикальні зміни політичних систем і влади, мають динаміку й сплески, затишшя, злети, занепади, піднесення і т. д. Революції можуть здійснюватися з карколомною швидкістю протягом днів, а можуть розтягуватися на роки. Проте зрозуміло, що будь-яка революція триває, доки не виконає своїх головних завдань.

Припинити її дуже важко, можна хіба що призупинити переворотом, реакцією, термідором (поняття часів Французької революції), однак примара неминучої революції все одно тяжитиме над суспільством. Є один, до речі, найкращий спосіб уникнути революційного розвитку: виконати начальні завдання, що стоять перед країною, тобто реалізувати ту ж таки революційну програму. Ухилятися від цього — означає провокувати повстання мас. Узагалі намагатися “вимкнути” революційний процес — це все одно що заступати шлях потоку води — знесе. Тут уже, як казали давні філософи, хто хоче, того доля веде, а хто не хоче, того тягне.

Малоосвічена (і вільне володіння англійською тут, на жаль, нічого принципово не змінює) псевдоукраїнська псевдоеліта, що прорвалася до найвищої влади на крові Небесної сотні, цього всього геть не розуміє. Принаймні таких висновків можна дійти, дивлячись на практичні кроки нинішніх постмайданних керманичів. Адже вони знову відтворюють те, у чому самі сформувалися, зросли й збагатилися: систему Кучми — Януковича на чолі з феодально-клептократичним олігархом, але з псевдопатріотичною риторикою.

Постмайданний час засвідчив, що вони вже не зміняться самі й не дозволять докорінно змінитися Україні. Найкраще, що ті діячі могли б зробити для неї, — піти геть. І це суттєво пришвидшило б процеси соціально-економічних і політичних перетворень. Адже сьогодні “люди сцени Майдану”, як їх називають, на відміну від мільйонів учасників Революції гідності, сприяють увічненню всього того, проти чого Майдан боровся.

Про яку нормалізацію, приміром, на Донбасі може йтися, коли навіть на визволених територіях зміцнюється влада колишньої регіональної партноменклатури? І робиться це за цілковитого сприяння центральної влади. Практично повністю позбавлена покарання за активний сепаратизм, ця публіка перегруповує свої лави й розраховує знову загнати Донбас під свою “залізну п’яту”.

Адміністрації на вулиці Банковій у Києві легше домовлятися з ними (справа знайома та звична), ніж реально допомагати здоровим силам Донбасу принципово змінити ситуацію на Сході України. Компрадори при владі, які жваво торгують із російським агресором, штовхнули Україну в політико-дипломатичну пастку так званих мінських домовленостей, що насправді унеможливлюють реінтеграцію українських територій, адже в мінських документах записано про обов’язок Києва погодитися на існування на Сході країни непідвладних Україні, але де-факто підвладних Москві анклавів. Особисто відповідальним за цей геополітичний глухий кут і пряму загрозу Україні Петро Порошенко.

Буквально на очах у суспільства відбувається ренесанс усього того зла, якому протистояли українці під час Революції гідності. Так звана боротьба чинної влади з корупцією — то якась сумна комедія. Опозиційний блок (нинішня назва Партії регіонів), у якому дуже широко представлені корупціонери, сепаратисти, злодії та зрадники, де-факто має “охоронну грамоту” від Банкової, його не чіпають. Сьогодні можна почути повідомлення про те, що найближчим часом в Україну з тріумфом повернеться Дмитро Фірташ.

Це, звісно, може позбавити нашу державу допомоги Заходу, адже США прагнули розібратися із цим фігурантом, маючи до нього свої порахунки. Таке нахабне сприяння “топовим” корупціонерам може спровокувати обурення у Вашингтоні. Як публічно заявив нардеп від Блоку Петра Порошенка Сергій Лещенко, влада не висуває жодних претензій до Фірташа, Льовочкіна, Юрія Бойка, бо між ними й нею укладено “пакт про ненапад”…

Жодне фундаментальне завдання Майдану-2 не виконане. Саме це робить третій Майдан можливим. Нинішня влада не функціональна, вона не забезпечує захисту національних інтересів України, сприяючи збереженню кланово-олігархічної системи, що є в усіх сенсах згубним для країни.

Влада, незважаючи на всі останні національні випробування, не позбулася глибинної малоросійської суті, постійно намагаючись загравати й домовлятися з Кремлем за рахунок життєвих інтересів України. Складається враження, що ця верхівка є смертельно небезпечною для нації.

Дедалі частіше можна почути про підготовку в парламенті так званої широкої коаліції, “ширки”, у складі депутатів — бізнесюків і корупціонерів із Блоку Петра Порошенка та регіоналів з Опозиційного блоку, “Відродження” і “Сили народу”. Створення такого об’єднання, що означатиме повернення до влади Партії регіонів, — це реванш людей Януковича — Путіна в Українській державі, це політичне загарбання України Кремлем руками п’ятої колони. Що з цього випливатиме?

Те, що Майдан-2 був марним, що під час Революції гідності українці гинули марно, що українські солдати на Сході проливали кров марно, а Путін завоював Україну “мирним шляхом”. І тоді вибір буде дуже обмеженим: або втратити Україну, або третій Майдан, що стане вже безальтернативним. Готується спроба перекреслити Революцію гідності, звести її нанівець, реставрувати режим Януковича без його фізичної присутності в країні (хоча й тут  будуть можливі варіанти)…

Антиукраїнська верхівка заступила шлях революційному потоку, намагаючись утилізувати й капіталізувати хвилю народного гніву, використати його у своїх егоїстичних інтересах і повернути українську історію назад. Проте будь-яка незакінчена революція потребує логічного завершення. Якщо вона не йде далі, то скочується в болото реакції, що ми сьогодні й спостерігаємо в Україні. Так, революція — завжди ризик, бо ніхто не може достеменно спрогнозувати її розвиток і результат. Але це менше зло, ніж гарантована деградація, розпад і “мирна” здача України найлютішому ворогу.

За півтора року українці переконалися, що під проводом нинішньої влади нічого доброго не буде: ні реформ в інтересах народу, ні подолання корупції, ні демократії для народу, а не для олігархів і вищої бюрократії, ні пристойного рівня життя, ні гідної медицини, ні сучасної освіти, ні справедливості (юстиції), ні розгрому агресора, ні повернення окупованих територій.

Нічого! Хіба що ще більше збагатіє бізнесмен Петро Порошенко, який за сумісництвом працює в Україні президентом. Вирішуватимуть свої особисті бізнесові питання інші “достойники”, які, може, домовляться, а може, і ні з московським “ханом”. Тут усе також дуже непередбачувано… Зрештою, можна згадати ігри Ріната Ахметова на Донбасі, унаслідок яких йому довелося покинути рідний край. Але, здається, це його нічого не навчило…

Однак абсолютно передбачувано, що в цьому “князівстві” нео-Януковича абсолютна більшість українців жодних перспектив не матиме, адже їх позбавлять майбутнього. Саме проти гарантованої абсолютної безперспективності свого життя мільйони українців виходили на майдани, де вони розпочали революцію. Тепер її треба завершити, не зупиняючись на півдорозі. Чи послабить це опір зовнішньому агресорові? За певних обставин може послабити.

Але може й посилити, надто коли до командування армії, до Генштабу, Міністерства оборони замість вихованців системи Кучми — Януковича прийдуть нові революції сили, які зможуть створити справді нову армію, спрямувати весь потенціал країни й народу на перемогу. Коли з’явиться лідер, який буде стурбований не тим, як змовитися з Путіним чи заробити ще один мільйон доларів, а тим, як завдати поразки агресору.

Немає жодних сподівань, що антимайданна влада порозумнішає, щось збагне й почне діяти інакше, бо вона керується виключно кланово-олігархічним рефлексом збагачення, утримання влади за будь-яку ціну та нескінченних підкилимних “договорняків”. І в цьому немає нічого дивного, адже всі ці януковичі, азарови, захарченки були їм набагато ближчими й зрозумілішими, ніж той “посполитий” люд, що стояв перед сценою Майдану.

Саме ті ситуативні регіональні супротивники для них свої, бо з ними завжди можна змовитися. З народом це практично неможливо… Кланово-олігархічна система у 2013—2014 роках зазнала великих струсів, але встояла. Зараз по ній необхідно завдати остаточного смертельного удару.

Ігор ЛОСЄВ

Тиждень