Безвізовий режим найближчим часом Україні не світить, зате світить новий етап війни: Східний фронт ожив, і батальйони скоро знову попросять вогню. Процеси, які відбуваються в країні останні місяці, важко назвати зрозумілими та прозорими.

Діагноз “постреволюційний синдром” тут не зовсім коректний. Усе радше нагадує рецидив якоїсь жахливої хвороби, яка тільки-но почала піддаватися лікуванню й раптом пішла ва-банк.

І річ навіть не у візах, позбутися яких дуже хотілося б. Це обгортка, яку раптом розгорнули. А от на що перетворилася стараннями благодійників та українолюбів усіх мастей, які іменують себе українською владою, обіцяна цукерка, оце вже цікаво.

За майже офіційною версією, затягування безвізової епопеї треба було б пов’язувати з печерною гомофобією деяких вітчизняних парламентаріїв, що навідріз відмовляються голосувати за невеличку поправку до Трудового кодексу. Але це брехня. Так, переможна хода нардепів у прийнятті безвізового пакета й справді захлиснулася на антидискримінаційній поправці, яка нібито мала ввімкнути зелене світло для руху в омріяну Європу, але ноги наразі ростуть якраз не звідти. Свої мрії про безвізовий режим українці можуть запити водою саме завдяки тим, хто ці поправки старанно лобіює, невтомно на них піариться й вишукує ворогів і зловмисників всюди, де лишень можна, тільки не в себе під шапкою.

До речі, про шапки. Легендарний любитель головних уборів Віктор Федорович, мабуть, лікті собі від злоби кусає, спостерігаючи, які фінти викручують нині його кривдники, що дорвалися до керма віджатої в нього країни. А злоститись і справді є чим. Йому й не снився такий масштаб шулерства. Вишукано, віртуозно, майже бездоганно. І ніяких тобі Майданів, походів на парламент та інших деструкцій.

Європейці й американці тільки встигають хапатися за голову та попереджати, але зістрибувати з корабля, який рухається невідомо куди, всупереч будь-якій здоровій логіці, не кажучи заданому вектору, поки що не ризикують, бо ж форпост. Хто-хто, а цей побитий пес і справді може оцінити красу гри.

На перший погляд, українська влада з кожним днем видається дедалі менш адекватною та менш зрозумілою. Втім, лише доки не з’ясується, чого вона насправді домагається. А домагається явно не того, про що заявляє. Принаймні люди, які говорять про життя по-новому, не повторюватимуть помилок попередників і не протискатимуть ухвалення закону всупереч регламенту в той самий день, коли він був внесений.

У них принаймні мав би маячити перед очима привид “16 січня”. Понад те, йдеться про закон явно сумнівний, призначений лише для того, щоб усіх обвести навколо пальця. І це на тлі фронту на Сході, який справді прокидається. Наживати собі в такий час нових ворогів у стані колишніх союзників як мінімум недоречно.

Про що йдеться. А саме про те, що вранці 10 листопада, в день анонсованого завершення візової епопеї, у Раді був зареєстрований проект закону про внесення змін до Трудового кодексу (з поміткою щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації із правом ЄС). Мова про ту саму сумнозвісну антидискримінаційну поправку. Вже сам процес внесення його до порядку денного був схожий на щось не дуже демократичне, але це ще квіточки.

Найцікавіше було сховане в проекті закону. У пункті першому чорним по білому записано, що йдеться про зміну редакції статті 2 Кодексу законів про працю України 1971 року. Теоретично все OK, але в реальності йдеться про унікальну за своєю нахабністю маніпуляцію. Річ у тому, що така важлива для ЄС правка вноситься не в новий кодекс, який перебуває на стадії підготовки до другого читання і має бути невдовзі прийнятий, а в старий, допотопний, який глашатаї влади так жалібно просили чимшвидше замінити.

Коли саме ухвалять новий кодекс, поки що невідомо. Тільки він є одним із пунктів безвізового пакета, і статися це має якнайшвидше. Як тільки новий кодекс народиться, старий утратить чинність разом з усіма своїми правками, зокрема й антидискримінаційною. І от тут, власне, виникає питання: а навіщо розігрувати комедію, для кого? Точно не для своїх. Свої про все знають, хоча часто й не читають, за що голосують.

Комедія призначена для лохів, які за кілька днів повинні сісти й розбиратися, що там у Києві наприймали. А наприймали такого, що й самі не второпають, що до чого. Бо коли вірити тим поодиноким коментаторам, які принаймні вдають, що орієнтуються в суті нових законів, то велика ймовірність, що численними правками вдалося змінити їхню первісну суть до непізнаваності.

Схожа за абсурдністю й антикорупційна епопея, точніше історія з кандидатами в комісію з обрання антикорупційного прокурора. Тут ролі взагалі розподілені надзвичайно майстерно. Злий прокурор, що відмовляється дати слабинку, добрий президент, який запевняє, що всі умови виконані, всіх неугодних усунуто, і реальність, яка вказує на те, що найодіозніший персонаж, до якого найбільше претензій у євродрузів, заступник генпрокурора Юрій Севрук нікуди не подівся, бо він, мовляв, найцінніший кадр.

Зате на межі скандалу перебування в структурі якраз кандидатів від ЄС Мері Батлер та Джованні Кеслера, не кажучи вже про погрози взагалі фінансувати весь цей цирк західними донорами. Навіть МВФ, чи не найлояльніший грошовитий приятель, і той зробив своє останнє емвеефське попередження. І чи почують його в Києві — це вже питання в порожнечу. Тут, попри всі можливі запевнення, завжди керуються якимись своїми особливими національними інтересами.

Усі ці ігри в наперстки можна було б назвати простими непорозуміннями, якби вони не були лише ланками довгого й барвистого ланцюжка суцільного непорозуміння під назвою “українська політика”. Спостерігаючи за майже дворічною реформаторською епопеєю цих хлопців, так і хочеться запитати: а принаймні інстинкт самозбереження у вас є? Чи бажання необмеженої влади й наживи так затьмарили мозок, що несила навіть боятися?

Хто вже забув: два роки тому все також починалося з прагнення потрапити в Європу. Просто дехто не впорався з керуванням, бо думав, що зможе всіх обвести навколо пальця. Чим закінчилося, всі добре пам’ятають, особливо колекціонер шапок і його адепти. Як закінчиться зараз, є шанс дуже швидко дізнатися, якщо хтось, хто ще не втратив бодай жменьку здорового глузду, раптом не натисне на гальма.

Але на це надії мало. Бо хто є найбільшим ворогом українців — питання вже, на жаль, риторичне. Його можна шукати в Кремлі, і він там, безперечно, знайдеться. Проте навряд чи найбільший. Схоже, ворога треба шукати таки в собі. Ну хоча б для того, щоб наступного разу бути готовим до несподіванок і швидше приймати рішення.

Тиждень