«У МЕНЯ ЕЩЕ МНОГО ВРЕМЕНИ…». Про поетесу Марину Цвєтаєву та її рідних, потрапивших під каток НКВС

Спочатку я хотів написати тільки про його матір, геніальну російську поетесу срібного століття Марину Цвєтаєву (1892 – 1941), про яку сучасний дослідник Юрій Краснощок написав, що вона не повісилася сама, а її повісили. Але про це докладніше трохи згодом.

***

 До свидания, мальчики!

 Мальчики, постарайтесь вернуться назад.

 Булат Окуджава

***

 Над горестным его ночлегом

Помедлите на краткий срок…

Марина Цветаева

***

И если в сердечной пустыне,

Пустынной до краю очей,

Чего-нибудь жалко – так сына…

Марина Цветаева

*

Спочатку я хотів написати тільки про його матір, геніальну російську поетесу срібного століття Марину Цвєтаєву (1892 – 1941), про яку сучасний дослідник Юрій Краснощок написав, що вона не повісилася сама, а її повісили. Але про це докладніше трохи згодом.

 Та вивчаючи обставини життя поетеси, зрозумів, що цього буде замало, що проситься на папір доля і її сина Георгія (1925 – 1944), який в якійсь мірі повторив долю усіх тих молодих людей, яких не пожалів Молох війни. І яких, ми тепер розуміємо, були мільйони доль і життів і вони тепер лежать у братських могилах по всій Східній Європі, починаючи від Орла, Сталінграду і Баку на сході і закінчуючи Берліном на заході.

 Але це ми забігаємо трохи уперед. Давайте нагадаємо життєвий шлях видатної поетеси.  Народилася майбутня поетеса 26 вересня (8 жовтня) 1892 року у Москві в сім`ї професора Московського університету Івана Володимировича Цвєтаєва (1847 – 1913), філолога і мистецтвознавця, засновника знаменитого Музею образотворчих мистецтв імені О.С.Пушкіна і Марії Олександрівни (у дівоцтві Мейн (1868 – 1906), піаністки, учениці Антона Рубінштейна. Сама поетеса згадує, що почала писати вірші з шести років, російською, французькою та німецькою мовами.

 Дитячі роки пройшли у Москві та Тарусі. Початкову освіту отримала в Москві, у приватній жіночій гімназії М.Т.Брюханенко, продовжила в пансіонатах Лозанни (Швейцарія) та Фрайбурга (Німеччина), а потім навчалась у жіночих гімназіях у Москві, але навчання так і не закінчила.

 Коли мати захворіла туберкульозом, то сім`я змушена була часто жити за кордоном, в Італії, Швейцарії та Німеччині.

 У 1910 році вийшла у Москві перша її книга віршів «Вечерний альбом», на яку звернули увагу знамениті поети Валерій Брюсов, Максиміліан Волошін та Микола Гумільов.

 В 1911 році вона знайомиться у Криму із своїм майбутнім чоловіком Сергієм Ефроном і наступного року (27 січня) одружується з ним. А вже в кінці року 5(18 вересня) у неї народжується дочка Аріадна, або, як її називають у сім`ї, Аля (1912-1975).

 В цьому ж році у лютому у Марині Цвєтаєвої виходить другий збірник віршів «Волшебный фонарь». Перед нею відкривається плідний 30-річний шлях в поезії. Знайомство і гарні стосунки з багатьма знаменитими поетами Росії початку ХХ століття.

 Анастасия Цветаева с отцом Иваном Владимировичем Цветаевым.

 В 1917 році, 13 квітня, в неї народжується друга дочка, Ірина (1917-1920). В кінці року в країні відбувається Жовтневий переворот, який Цвєтаєва сприймає як катастрофу. Вона в цей час пише вірші про кінець, загибель, муки.

 На жаль, пророцтва поетеси справдилися. Як показали подальші події, той світ, в якому знаходилася поетеса, загинув. Переможна хода пролетаріату зіштовхнула у прірву все те, з чим народилася і жила поетеса у першу половину свого життя.

 З початком громадянської війни у Росії її чоловік, Сергій Ефрон, зник з Москви і опинився у Ростові, де вступив у білогвардійську армію, і на боці якої воював проти більшовиків. Цвєтаєва у Москві намагалася якось прилаштуватися до нового життя, навіть «служила» у деяких радянських установах, але без особливого успіху.

 В той же час багато писала віршів. Їй хтось порадив віддати дітей у Кунцівський притулок, мовляв, вони там будуть мати постійну їжу. Цвєтаєва послухалась цієї поради і здала дітей туди.

 Мабуть, вперше, і не останнє, в своєму житті роблячи непродумані, легковажні кроки. З часом виявилося, що в тому притулку дітей не кормили а обкрадали. І коли вона приїхала до них, то застала там хвору Алю і забрала з собою. Це дитину врятувало, а Ірина через місяць померла від голоду у притулку.

 Мати віддасть своїй дитині останній шматок хліба, на цьому стоїть світ. Тому не будемо розбирати красоти цвєтаєвського вірша, а тихенько підемо далі. Зазначимо тільки тут, що ніхто із дослідників про це не згадує.

 Після перемоги більшовиків у Росії, Марина Іванівна думала, що чоловік її загинув десь на громадянській війні. Та влітку 1921 року вона довідалася, що він живий, у Константинополі, і збирається перебиратися до Чехії. Вона вирішує їхати до нього. Починає готувати документи на виїзд. Ще не була відбудована залізна завіса і тому вже у травні наступного року вона отримує документи на виїзд і з дочкою виїздить за кордон.

 11 травня Марина Цвєтаєва залишає Росію. Почалася для неї довга еміграція (1922 – 1939). За спиною залишилася розтерзана країна, вибиті цілі суспільні стани, знищені куці права людини, які дав народу у 1905 році імператор Микола ІІ, вбитий більшовиками по злодійські разом із його сім`єю.

 Вільної преси вже не було, виходили тільки підконтрольні більшовикам видання. Більшовики не примирилися із незалежністю України, Білорусі, Вірменії, Азербайджану, Грузії, Середньої Азії та Якутії і знову завоювали їх назад у імперію, тепер вже більшовицьку. Встояти вдалося тільки Польщі та Фінляндії та на деякий час ще Естонії, Латвії та Литві.

 Я роблю такий великий відступ, щоб було зрозуміло, яку Росію полишила Марина Іванівна у 1922 році. І про що вона могла розповісти своєму чоловікові при зустрічі 7 червня 1922 року у Празі. Мабуть, і чоловік їй розповідав зі своєї сторони, що було з ним, де він був, що бачив. Бо позаду було чотири роки розлуки.

 Спочатку сім`я мешкала у Празі, до жовтня 1925 року, саме тут народився їхній син Георгій (1925-1944), якого всі в сім`ї і друзі називали Муром.

 Марина Іванівна продовжує активно займатися творчістю. В неї виходять кілька книжок із її віршами та поемами. Потім вони всі переїжджають до Парижу. Це сталося в кінці 1925 року.

 Сім`я ледве зводила кінці з кінцями, і рівень їхнього життя був досить низький. Але ж треба не забувати, що в еміграції після громадянської війни опинилося мільйони співвітчизників і не всім вдалося добре влаштуватися.

 А в цей час серед емігрантів радянською владою велася активна пропаганда про повернення додому, у Радянський Союз. Більшість на цю пропаганду не піддавалася, але були і такі, що потрапляли на гачок радянських агентів. Серед них, на жаль, опинився і чоловік Марини Іванівни, Сергій Ефрон. Він захотів повернутися додому. І його бажання радянські агенти використали на повну котушку.

 — Хочеш повернутися додому? Тоді докажи, що ти відданий радянській владі!

 І він погоджується виконувати завдання чекістської організації.

Боже мій, Сергій Якович, що Ви робите? Накидаєте добровільно на свою шию зашморг! Вже в Країні Рад прокотилися відкриті процеси над «ворогами народу»! А на заході історик Сергій Мельгунов надрукував свою знамениту книгу «Красный террор в России», а слідчий Микола Соколов своє дослідження «Убийство царской семьи». Куди Ви лізете?

 Та його не спинити! Він був замішаний у політичному вбивстві і тому прийшлося 10 жовтня терміново, при допомозі радянської розвідки, тікати з Франції.

 Раніше, 15 березня 1937 року, дочка Марини Цвєтаєвої і Сергія Ефрона Аріадна повертається на батьківщину. Перший крок назустріч загибелі. Другий крок зробив її батько. Але вони ще про це не здогадуються.

 А для Марини Іванівни виникло питання повернення в Радянський Союз, до чоловіка.

 Потім, коли вона опиниться дома, у Москві, Борис Пастернак скаже комусь:

 — Не ко времени она вернулась!

 Але вже буде пізно. Марина Іванівна зробила третій крок до загибелі, повернувшись у червні 1939 року до Москви. У тоталітарну, більшовицьку, країну разом із сином Муром, по вихованню – французом.

 І це буде четвертий крок до загибелі. Але батьки про це ще не здогадуються. Із вільної країни добровільно переїхати жити у тоталітарну… Івана Буніна скільки не спокушали вернутися на Батьківщину, він не повернувся.

 Взагалі то і Марина Іванівна розуміла, куди вона повертається, але не зуміла зупинитися. Ще у 1934 році, коли Гітлер тільки прийшов до влади, а Сталін зміцнював свою одноосібну владу в СРСР, вона провідницькі написала такого вірша:

 А Бог с вами!

 Будьте овцами!

 Ходите стадами, стаями

 Без меты, без мысли собственной

 Вслед Гитлеру или Сталину

 Являйте из тел распластанных

 Звезду или свасты крюки.

 А через п`ять років поїхала туди, де «тел распластанных звезда» була. 19 червня 1939 року Марина Іванівна із Муром приїхали до Москви, і в цей же день відправились у підмосковне селище Болшево, де вони, нарешті, усі з`єднались. Але тільки до 27 серпня, бо в цей день арештували Аріадну.

 Допомогти їй ні батьку, ні матері було неможливо. Невідомо куди йти і до кого звертатися. Уявляю собі, що переживав Сергій Якович тоді, мабуть, уперше зрозумів у що він втрапив, і у що він втягнув свою сім`ю.

 А 10 жовтня тут, у селищі, арештували і його. Через місяць Марину Іванівну і Мура викинули на вулицю, і вже до самого свого кінця ні вона, ні її син не мали постійної оселі.

 Сергія Яковича розстріляють 16 жовтня 1941 року, а Аріадна звільниться від заслання тільки після смерті Сталіна, під час хрущовської відлиги, у 1955 році. Вона одна з усієї сім`ї залишиться живою.

 27 серпня 1939 року вперше за нею закриється брама тюрми, а відкриється 19 лютого 1955 року. Між цими датами 16 років неповторного молодого життя. За що її арештували у 27 років, можна тільки робити припущення.

 А Європа потихеньку вповзала, завдяки Гітлеру (1 вересня 1939 року) і Сталіну (17 вересня 1939 року) у Другу Світову війну. Поки Сталін із Гітлером ділили між собою Європу, Цвєтаєва із сином переїжджали із місця на нове місце проживання, шукаючи постійного помешкання. Ніхто їм не допомагав. Весь цей час вона ходила до НКВС з передачами чоловікові і дочці.

 А 22 червня 1941 року накотилося на них і на всіх людей у країні нове лихо – війна!  З початком війни Цвєтаєва із сином 8 серпня виїхала разом із групою письменників до Чистополя, а потім у Єлабугу. Єлабуга – це районний центр в Татарстані, маленьке містечко, в якому і житла і роботи було не знайти.

 Воно і не дивно, бо у Єлабугу евакуювалися численні установи із Москви, а всім потрібні були і робота і помешкання, а де їх взяти для всіх у маленькому райцентрі?

 Всі дослідники пишуть, що Цвєтаєва опинилася у Єлабузі у скрутному становищі, ні роботи, ні постійного житла, тулились у якійсь хазяйки на вулиці Ворошилова в хаті за перегородкою. Тобто, умовини для життя і праці у геніальної поетеси не було і ніхто їх не створив.

 Але забувають до цього додати, що умовини для життя і праці не було у всього народу в цей час. Розгорталася війна і вона своїми залізними кігтями поступово охоплювала західну частину країни. І знаходячись в такому стані безнадії, Марина Іванівна не витримала, і 31 серпня, у неділю, коли нікого не було у хаті, наклала на себе руки, повісилася. 2 вересня її поховали на Єлабузькому кладовищі. Могила не збереглася.

 З тих пір знайомі і друзі, дослідники життя і творчості поетеси, пишуть свої спогади, дослідження, намагаючись пояснити трагічний вчинок Марини Іванівни, виправдати себе, свою байдужість і таке інше, звалюючи провину з себе на поетесу, мовляв, у неї був складний характер, вона була «не от мира сего» і тому подібне. Все вірно, та, як кажуть у таких випадках, — але, але…

 Дійсно, у Марини Іванівни був складний характер і вона не звикла до радянській дійсності, але війна усіх урівняла, крім того, вона любила свого сина, а материнський інстинкт перебороти неможливо, в усякому разі, дуже важко. Всі були без роботи, всім треба було шукати житло. До цього ще треба додати, що чоловіки майже всі були на фронті, а відносно їжі були проблеми теж у всіх. Але ж ніхто не спішив накладати на себе руки!

 Відносно роботи, то в своєму щоденнику Мур від 20/УІІІ – 1941року пише: «…единственная пока возможность – быть переводчицей с немецкого в НКВД, но мать этого места не хочет. Никому в Елабуге не нужен французский язык». Французький не потрібний, але ж робота перекладачем з німецького є! Тобто, не все так було погано! А в інших і цього не було!

 Тому Юрій Краснощок, можливо, і правий, коли висунув свою версію, яка пояснює несподівану смерть поетеси у Єлабузі. Він приводить таємний наказ міністра внутрішніх справ СРСР Л.Берії про організацію розвідувально-підпільних груп для засилання в тил ворога.

 Ось частина, головна, цього наказу у викладі відомого працівника НКВС того часу Павла Судоплатова:

 «Цілком таємно №293 302

 …У 1941 році наказом НКВС СРСР було створено Особливу групу при наркоматі на чолі зі мною і моїм заступником Ейтінгоном. У перші дні війни Особливій групі було доручено: створення агентурної, розвідувальної, диверсійної і партизанської роботи в тилу ворога, підготовку і проведення такої роботи і залишення чекістської агентури в районах, що опинилися під загрозою окупації… У зв`язку з цим всі оперативні управління та відділи НКВС СРСР передали до Особливої групи майже всю свою агентуру… За вказівкою ЦК ВКП(б) до нас були направлені:

 1) всі політемігранти, що стоять на обліку в Комінтерні, та слухачі шкіл ІККІ (Комінтерну), які знають мову і володіють зброєю;

 2) чекісти, які подали заяви про відправлення їх на фронт або у ворожий тил…»

 Тобто, таємний наказ вийшов тоді, коли Марина Іванівна була вже в Єлабузі і її викликали до районного відділення НКВС, бо вона була політемігрантом, яка стояла на обліку в Комінтерні.

 У районному відділенні НКВС вона рішуче відмовилася повертатися у Європу для агентурної роботи. А що роблять із агентом, який відмовляється від співробітництва, ми всі знаємо. І 31 серпня Марину Іванівну знайшли у себе вдома повішеною.

Що це велика вірогідність, що так все і було, підтверджує такий факт.  У 1941 році на початку війни у Воронезькій області в евакошпиталі був здійснений замах на художника Олександра Влизька, брата розстріляного у 1934 році талановитого поета Олекси Влизька (1908-1934). Невідомі схопили художника в сараю евакошпиталю і повісили. На його щастя, слідом зайшли шпитальні пацієнти і зняли з петлі. Олександр потім згадував, що це зробили люди з каральних органів.

 Отаке саме відбулося і в Єлабузі. Тільки не знайшлося кому зняти поетесу із зашморгу.

 Тут нам залишається розповісти про останнього члена сім`ї Цвєтаєвої і Ефрона – Мура, їхнього сина. Одночасно треба зауважити, що Мур вів щоденник, збереглися записи від 4 березня 1940 року по 25 серпня 1943 року.

 Це надзвичайно важливе джерело по історії другої світової війни, переддень і початок війни, яка і досі не зовсім вірно називається Великою Вітчизняною. Чому? Постараюся нижче пояснити.

 До сьогоднішнього часу фактично ніхто із дослідників не взяв його в науковий обіг. А шкода, бо в ньому є дуже цікаві спостереження, висновки, факти. Думаю, що майбутні дослідники ще до нього звернуться.

 Особливість цього щоденника полягає в тому, що веде його вільний від більшовицької ідеології молодий хлопець у самому центрі цієї ідеології – Москві. Може і вміє зіставляти із тим, де він був раніше – із Парижем.

 Цікаво, що щоденник підтверджує, що саме в 1940 році СРСР мав дружні відносини із фашистською Німеччиною, від чого гарячково відмовлялися ідеологічні служби бувшого СРСР. А хлопчик підтверджує, ні, приятелювали!

 Дослідники постійно писали, що Цвєтаєва не знала, що робить її чоловік у Франції, а в щоденнику Мур занотовує так, що стає зрозумілим, що він знав, чим займався його батько у Парижі. Якщо знав хлопчина 13 років, то мати знала і поготів!

 Чудово володіючи французькою мовою, постійно слухав по радіо іноземні передачі, тобто володів вільно такою інформацією, якою не володіла більшість радянських людей. І міг робити висновки, які викликають подив і сьогодні своєю вірністю.

 26/І-1941 року він фіксує факт, який його вразив: «Вчера была на ул.Горького в Центр. универмаге большая очередь за будильниками».   Це хлопця вразило, а ми з цими чергами проіснували до самого кінця найкращої влади у світі!  А хлопець, майже дитина, помітила це ще в 1941 році.

 Щоб не переповідати весь щоденник, кожному серйозному досліднику війни і епохи потрібно його знати, зупинюсь на самому важливому.

 З перших днів війни хвалене радянське Совінформбюро відверто брехало населенню, а їм приходилося цій брехні вірити, бо інших джерел інформації не було. Мур фіксує у своєму щоденнику, що повідомляють, що на кордоні йдуть запеклі бої, і німців відкинули за кордон, було взято у полон 5 000 німців і знищено 300 німецьких танків. А ми тепер знаємо, що все тоді, на жаль, було навпаки. Противник углиблювався у країну майже без спротиву.

 8 липня 1941 року Мур записує у щоденнику, що їх з його приятелем Митьком Сеземаном зупинив на Петрівці міліціонер, щоб перевірити документи, бо вони розмовляли французькою. Знаменита радянська шпигуноманія!

 На всі твердження пропаганди, що, мовляв, радянський тил був єдиним і тільки думав про те, як допомогти фронтові, Мур в своєму щоденнику розповідає трошки про інше.

 Подруга Мура, Валя, про це він пише у щоденнику в запису від 22 жовтня 1941 року, боїться, що коли прийдуть німці у Москву, то в неї будуть неприємності з-за творів Леніна, і думає їх спалити.

 А в запису від 20/УІІІ – 1941 року Мур пише, що мати боїться, що коли прийдуть німці у Єлабугу, то її розстріляють, бо вона вела антинацистську пропаганду!

 В запису від 19/Х – 1941 року взагалі дивні речі, приведу його повністю: «В городе (Москві!) – огромные очереди; разруха; открыто говорят о вещах, которые невозможно было представить несколько дней раньше. Открыто говорят о том, что «правительство уехало»; когда возьмут Москву; критикуют правительство, говорят об отступлении армии и т.д. Новости с фронта преплохие – от частных лиц, там побывавших. Газеты же другого мнения. Мнение населения Москвы en gras (в общем): Москва будет взята. Говорил с Кочетковым (письменником) и согласился с ним: основное – не быть куда-нибудь мобилизованным. Самое досадное – быть погубленным последней вспышкой умирающего режима».

 А місяцем раніше, в запису від 19/ІХ – 1941 року є таке: «Кругом, среди молодежи – сплошь антисоветские разговоры». Це відповідь тим, хто і через 70 років розповідає нам байки про Велику Вітчизняну війну.

 В запису від 12/ХІ – 1941 року читаємо таке: «По всему СССР выпиты весь одеколон и все духи, за неимением водки и вина». І трошки нижче, від 13/ХІ – 1941 року, такий запис: «Более неорганизованных, сбивчивых, противоречивых людей, чем русские, не видывал и видывать не буду».

 Дійсно, якщо всі були добровольці, то звідки тоді взялися загородзагони? Це як одна радянська жінка в 1937 році потрапила у тюрму, і в камері, почувши, як інші в`язні розповідають, як їх б`ють на допитах, жахнулась:

 — Не може бути! В радянських тюрмах не б`ють!

 В запису від 29/УІ – 1943 року Мур записує надзвичайно цікаві думки: «Интеллигенция же главным образом рассуждает о вопросах послевоенных, причем большинство желает нового НЭПа, ослабление цензуры, «демократизации» и всяких благ…»

 Ось справжні думки нашого народу, які зафіксувала і зберегла для нас оця майже дитина. Не єдиний табір на фронті і в тилу, про який продзижчали нам усі вуха прибічники соціалістичного вибору.

 Але без народної ініціативи не могли втриматись сталінські сатрапи, і тому в щоденнику в запису від 17/УІІІ – 1943 року з`являється таке: «В Москве разрешили колхозные рынки, что очень облегчило материальное положение населения (так говорят)».

 Як тут не згадати слова великого Гете:

 «Теория, брат, мертва,

Но вечно зеленеет древо жизни!»

 А нам залишається тільки розповісти про талановитого хлопця, якого забрали з першого курсу ВДІКу, і нікому було його тоді захистити, бо радянські генерали, як відомо, воювали «не умением, а числом»,і не полишає мене думка, що його життя згоріло на фронті дарма, як і багатьох інших солдатів цієї війни .

 

Через багато років дослідник, журналіст Станіслав Грибанов знайде запис в книзі обліку полку: «Красноармеец Георгий Эфрон убыл в медсанбат по ранению 7.7.44г.» Після бою під селом Друйка в Білорусі. Оце і все. А далі – невідомість.

 Ось такий облік був у Радянській Армії. До бою відомий, після бою – невідомий. Як і мій брат Альоша, якого забрали з Кіровоградської області на примусові роботи у Німеччину в 1942 році, звільнили у 1944 році, забрали в армію і загинув у 1945 році невідомо де. Пропав без вісті у 19 років, як і Мур.

 В своєму щоденнику Мур часто пише, що в нього є ще багато часу, і він встигне все зробити у своєму житті. Ці слова я виніс у назву нарису, та, на жаль, доля розпорядилася зовсім по іншому…

 У поета Юрія Белаша, який провоював всю війну в окопах на передовій, є два пронизливих вірша на цю тему. Дозволю собі їх привести.

Менделеев

 Вовка Сомов любил задавать вопросы.

 — Товарищ сержант, а как вы думаете сумасшедшие рисуют? —  И не для смеха спрашивал, — нет, — варили мозги у парня,  Да образование – «три класса на пару с братом».

 Его прозвали Менделеевым… почему – кто знает,  клички бывают и случайными, — только новая фамилия   так прилипла к Вовке, что скоро его иначе и не называли.

 И Вовке она пришлась по душе.

 — Кончится война, — говорил он, — сменяю фамилию.

— Как же, жди, разрешат тебе! Менделеев знаешь кто был!

 — Я тоже не фу-ты ну-ты! Орден имею и медаль.

И сбылась Вовкина мечта, однако не так, как он ожидал.Убило его, — и ребята, чтобы сделать мертвому приятное,  написали химическим карандашом на могильной дощечке:«Ефрейтор Владимир Менделеев, 1924-1943».

І ще одне:

* * *

 — Товариш полковник! Там снайпер. Пройти невозможно. — Давайте проверим. Пошлите солдата.

 — Вы убедились, товарищ полковник?

 — Пошлите второго: возможно, случайность.

— Товарищ полковник!..

 — Пошлите и третьего: для подтверждения.

 — Ну, что вы молчите, комбат? Вы правы: там снайпер.

А ми схилимо голови перед пам`яттю геніальної поетеси і її талановитої дитини, який загинув, як і тисячі наших талановитих хлопчиків, що не встигли розкрити свої таланти, у вирі страшної війни, яку фарисеї назвали Великою Вітчизняною…

Віталій ШЕВЧЕНКО, історик, Запоріжжя

13.02.2013р.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий