Як подолати корупцію? Це питання залишається серед головних на порядку денному країни після Революції гідності. І за цей час уже й набридло, бо однозначної відповіді на нього немає ні в теорії, ні на практиці. Після кількох років млявої та фрагментарної, але водночас історично безпрецедентної за масштабом боротьби з корупцією в Україні з’явилося розуміння того, що це явище — такий собі спрут, що має безліч щупалець, нерідко зовсім непов’язаних між собою, принаймні на перший погляд. Єдиний спосіб його побороти, а радше хоча б знешкодити — це поступово впродовж багатьох років відрізáти кінцівку за кінцівкою, одночасно діючи в різноманітних, часто паралельних площинах, таким чином створюючи потужний тиск на всіх можливих напрямках.

Світовий досвід

Самі площини добре відомі з досвіду десятків країн, які проходили шлях активної боротьби з корупцією. Їх можна узагальнити таким чином. По-перше, слід зменшувати простір для корупції, закладений у тих нормах законодавства, які органи влади можуть трактувати двояко, створюючи привід вимагати хабара за “сприяння”. По-друге, у багатьох випадках доцільно зробити так, щоб той, хто схильний вимагати, ніколи не зустрівся із тим, хто може від нього залежати. Для цього досить перевести стандартизовані послуги державних органів в електронну форму. По-третє, потрібно забезпечити прозорість контактів між тими, хто не проти давати хабарі, й тими, хто зацікавлений їх брати. Вона може бути майже абсолютна, як у випадку з електронною системою державних закупівель ProZorro чи системою автоматичного відшкодування ПДВ, коли будь-хто має змогу подивитися, що там відбувається, і перевірити, чи немає зловживань. А може бути відносна, як у випадку з “єдиним вікном” на митниці, коли документи на розмитнення хоч і недоступні для публіки, але їх бачить одразу кілька державних органів. Це закладає потенційну можливість контролювати одних іншими, та й навіть якщо насправді ніхто нікого не контролює, усім сторонам значно важче “домовитися”.

Ці три площини необхідні для того, щоби якомога зменшити масштаби корупційних потоків. Але ними боротьба з корупцією не вичерпується. Існує ще принаймні чотири. Перша — чиста банківська система. Велика корупція — це великі грошові потоки. Вони не існують у готівковій формі, адже це буде неефективно й ризиковано. Тому велика корупція завжди пов’язана з кишеньковими банками, які мають змогу викачувати кошти за кордон. Немає таких банків — корупціонерам стає значно складніше жити. Друга — контроль витрат потенційних корупціонерів, зокрема чиновників. Тут і декларування доходів та витрат, і суспільне несприймання життя на широку ногу, і готовність громадян одразу ж інформувати поліцію, щойно вони помітять щось підозріле, зокрема різку зміну в рівні життя чиновника, який мешкає поруч.

Останнє більш властиве розвиненим країнам, в Україні ж таке явище не поширене та має негативне сприйняття соціумом ще з часів СРСР. Третя тісно пов’язана із другою. Ідеться про достойну зарплату для тих, хто обіймає відповідальні посади, щоб у них навіть не виникало потреби шукати підзаробітків у нечесний спосіб. Урешті-решт, для мінімізації корупції чиновник повинен отримати інший статус у суспільстві, і не тільки матеріальний. Але це комплексне питання, яке стосується не лише зарплат, а й функцій, показників ефективності, контролю за їх виконанням тощо. Нарешті, четверта — покарання за переступ. Інтенсивність розслідування справ, пов’язаних із корупцією, доведення їх до обвинувального вироку, дієві правоохоронні органи — це основні складові цієї площини.

Як бачимо, у теорії кількість напрямків, у яких має рухатися країна, щоб успішно долати корупцію, дуже велика. І кожен має чимало нюансів та складових, часто потребує спільних зусиль від зовсім різних сторін — органів влади, суспільства, бізнесу. Тож синхронно рухатися усіма ними надзвичайно важко. Саме тому на практиці маємо ситуацію, коли в одних напрямках уже говорять про видимі успіхи, а в інших ще й кінь не валявся. І цим конфігурація боротьби з корупцією в Україні дуже приваблива для дослідника. Вона породжує низку не зовсім очевидних, але неймовірно цікавих ефектів, яких, можливо, в інших країнах, що свого часу ставили перед собою подібні завдання, ніколи не виникало.

Українські реалії

Тема боротьби з корупцією в Україні багатьом добряче набридла. Очевидних результатів немає. Навіть ті, хто усвідомлює масштаби проблеми й розуміє, що боротьба з цим явищем — затяжна війна не на життя, а на смерть, яка триватиме довгі роки, констатують, що темп просування атакуючої сторони ледь помітний і не викликає відчуття задоволеності процесом. Тож не дивно, що більшість українців вважає, нібито в нас із корупцією борються лише на словах. У цьому є певна рація. А якщо взяти до уваги окремі інформаційні спалахи на кшталт збільшення річного прибутку банком Порошенка — Кононенка втричі, зростання по експоненті кількості фірмових магазинів ROSHEN у найбільших містах країни чи багато інших випадків, то цілком можна зрозуміти й тих, хто вважає, що влада цинічно глумиться над українцями, а не бореться з корупцією.

Але комплексна картина, оцінена без емоцій та переходу на особистості, на сьогодні не така однозначна. Маємо фрагментарні успіхи в запобіганні утворенню корупційних потоків. Вони завдячують здебільшого запровадженню ProZorro, “єдиного вікна” на митниці, усуненню низки непотрібних державних органів та вимог до бізнесу. Але не можна сказати, що корупційні потоки зникли. Є ще багато неприватизованих державних підприємств, неоднозначних норм у законодавстві, інших джерел для корупції, а також армія силовиків і чиновників, готових будь-якої миті використати свою “інституційну пам’ять”, аби трішки “заробити”. Подейкують, що навіть систему ProZorro в окремих випадках навчилися обходити. Тобто проблема масового утворення корупційних потоків нікуди не зникла. Хоч країна напрацьовує дедалі більше засобів боротьби зі злочинами в цьому напрямі, але поки що системного подолання проблеми немає. Тож брудні гроші й надалі капають у кишені загальновідомих осіб.

Корупціонери хоч і не так нахабніють, як за Януковича, але й не надто бояться бути впійманими. Так, за останні роки чимало з них побувало в буцегарні, тобто слідчому ізоляторі. Але відбувалися переважно легким переляком, бо подібні карні справи здебільшого закінчуються або втечею за кордон, або тихим, непомітним для суспільства закриттям ще до суду (не без допомоги колег “за світоглядом”, а саме силовиків, готових “поспівчувати” за окрему платню). Започатковані після Революції гідності антикорупційні органи та інститути (наприклад, електронне декларування чиновниками своїх доходів) хоч і наробили шуму, але так і не стали організованою системою для покарання корупціонерів (можливо, саме запровадження Антикорупційного суду було б фінальним акордом у її створенні). Тож шахраї поки що не бояться ні витрачати накрадене, ні бути покараними за свої дії. Це принциповий момент.

А що ж тоді змінилося? Єдине, у чому успіх справді помітний, — очищення банківської системи. Раніше, укравши в держави чи отримавши “ренту” на вимаганнях у бізнесу, корупціонери відразу виводили гроші за кордон за допомогою вітчизняних банків. Кожен олігарх, який себе поважав, мав таку кишенькову фінустанову, щоб і свої гроші було де зберігати та як вивозити, і комусь можна було допомогти. Мати заощадження поза Україною — у минулому це такий поширений тренд, що в нашумілому інтерв’ю на початку 2014 року Геннадій Кернес допитувався в тоді ще журналіста Мустафи Найєма, чи має він рахунок за кордоном. І щиро дивувався, коли той відповідав, що ні. Банківська система цьому явищу повністю сприяла.

Левова її частка була організованою національною помпою, яка спеціалізувалася суто на викачуванні за кордон грошей, здебільшого накрадених корупціонерами. Якщо вдуматися в те, наскільки організованою була викачка коштів з України, і провести класове порівняння, мовляв, клас багатих і власть імущих повсюдно, немов змовившись, стільки років обкрадав Україну, то можна заразитися такою класовою ненавистю, що й сам Карл Маркс позаздрив би. Зараз такого немає, а якщо є, то в поодиноких випадках, які НБУ прискіпливо вишукує та яким намагається покласти край. Бо за період після Революції гідності всі нечисті банки було усунено з ринку, водночас установлено досить жорсткі обмеження на виведення коштів із країни. Це створило нездоланні бар’єри для масового відпливу брудних коштів за кордон, тому суттєво зменшило їх потік з України. Можна сказати, що завдяки зусиллям НБУ та технічній допомозі міжнародних фінансових організацій цю проблему вдалося вирішити. Маленький елемент із мозаїки корупційної картини України вдалося вибити.

Але ж злочинні гроші нікуди не зникли. Система й далі їх генерує. Однак тепер вони змушені циркулювати всередині держави, бо не можуть вийти за її межі. Якщо навіть у розвинених країнах розмір відкатів сягає 10% державних закупівель, то при трильйонному зведеному бюджеті (додайте сюди держпідприємства, митницю, через яку проходять величезні потоки товарів і послуг завдяки тому, що вітчизняна економіка дуже відкрита) й більшому рівню корупції в Україні масштаб тіньових потоків буде кратний десяткам, а можливо, навіть сотням мільярдів гривень на рік. Не маючи змоги вивести за кордон (ось звідкіля весь цей галас навколо очищення банківської системи; дивимося, хто його зчиняв, і робимо висновки), корупціонери шукають способи їх застосування в країні. І таким чином викликають збурення на багатьох ринках, бо за таких сум їхні дії схожі на рухи слона в посудній ятці.

Каламутні потоки

Поза сумнівом, хоч би яким обережним був корупціонер, жадібність і бажання заробити все-таки перемагають, інакше він не приніс би свою чесність у жертву мамоні. Звідси випливає, що хоч би якою високою була небезпека “засвітити” крадені гроші, їх усе одно намагатимуться або обернути, заробивши відсоток на цьому тіньовому капіталі, або вивести кудись подалі від прискіпливих поглядів. Такі спроби мають цікаві вияви на практиці та зафіксовані в економічній статистиці.

Передусім брудні гроші намагаються оминати банківську систему. Раніше корупційні потоки йшли через її установи, бо НБУ заплющував очі на порушення вимог фінансового моніторингу, валютного законодавства та інші, часто сприяючи порушенням за окрему платню. Зараз регулятор дуже ретельно перевіряє документи, надані власниками коштів на підтвердження їх законного походження. Навіть якщо комусь удається провести якісь платежі, то це не має системного масштабу. Але ж потреба в переміщенні великих сум брудних грошей не зникла. Тому ці потоки перейшли на фінансові компанії, які займаються переказами коштів. На них не поширюється регулювання Нацбанку, тож через такі фірми й провести платежі простіше.

Як результат — за чотири роки після Революції гідності річний обсяг переказів через фінансові компанії зріс у 10 (!) разів до понад 100 (!!!) млрд грн (див. “Зміна потоків”). Можна, звісно, спробувати пояснити цю динаміку курсом долара: але за цей період він піднявся менше, ніж учетверо. Або ж зростанням обсягів безготівкових розрахунків завдяки розвитку електронної комерції: але обсяг цього ринку в Україні минулого року експерти оцінили лише в 50 млрд грн, та й покупцям в інтернеті ближча оплата, скажімо, через банківську “Приват24”, ніж через маловідомі небанківські системи переказів. І навіть неймовірне зростання масштабів волонтерської діяльності за останні роки пов’язане з виникненням грошових потоків, які проходять переважно через банки чи з використанням платіжних карток. Отже, це збурення на ринку грошових переказів поза банківською системою цілком могли спричинити брудні гроші.

Банківська система стала недоступною не тільки для циркуляції брудних грошей, а й для виводу їх за кордон. Це мало два логічні наслідки. По-перше, знизився попит на іноземну валюту, що можна побачити в статистиці відпливу готівкової валюти з банківської системи. До Революції гідності банки за рік продавали валюти на мільярди доларів більше, ніж купували. Режим Януковича переконував, що бабусі поголовно скуповують валюту й ховають її під матрацами, таким чином виправдовуючи запровадження жорстких і безглуздих обмежень (валюта за паспортом та інші). Але це був міф, адже дані, що їх НБУ оприлюднював раніше, показували, що більшість готівкової валюти проходить через жменьку банків. Імовірно, ці гроші продавали або корупціонерам, що фізично вивозили її за кордон, або великим контрабандистам, яким необхідно було оплачувати нерозмитнений імпорт. Зараз вивести валюту з країни значно важче. Тож попит на її готівку об’єктивно знижується. По-друге, на зміну легкому виведенню брудних грошей через банки прийшло суттєво ускладнене — через платіжні системи поза банками. Через міжнародні платіжні системи на кшталт PayPal чи WebMoney гроші можна провести з великими обмеженнями та в обсязі не більше, ніж кілька тисяч доларів на місяць. Тобто виводити мільйони, а тим більше мільярди досить складно. Однак це не означає, що не може існувати тисяч чи мільйонів рахунків у міжнародних платіжних системах, через які щомісяця просочуються краплини, які в сумі таки дають змогу вивести солідну частину брудних грошей за кордон. А тому накручують статистику обсягу переказів коштів фінансовими компаніями.

Відсоток з обороту

Брудні гроші можна побачити не тільки у спробах їх перевести чи вивести за кордон. Чимало корупціонерів пробують обернути їх в Україні та отримати хоч якийсь зиск із цього тіньового капіталу. Вкладати злочинні кошти намагаються так, щоб не заморожувати їх у тривалих проектах та щоб за перших сигналів небезпеки їх можна було вивести й заховати. Раніше найпростішим способом такого “інвестування” було створення банку, який сам по собі давав багато переваг, зокрема можливості збирати депозити, відмивати брудні гроші, прозоро фінансувати власний бізнес і виводити кошти за кордон.

Зараз така опція відсутня, тому вкладають перед­усім у фінансові компанії. Насамперед в обмінники валют, бо там гроші завжди в найбільш ліквідній формі. Протягом 2014—2016 років у країні відбувся справжній бум у цьому сегменті. Офіційно зареєстровано 25 нових компаній, які займаються обміном валют (див. “Спритні обмінники”). А скільки з’явилося тіньових обмінників — один Бог знає. На сайті НБУ оприлюднено далекий від вичерпності перелік зі 150 незаконних пунктів обміну, але суто візуально за ці роки їх кількість збільшилася в кілька разів, принаймні в Києві. Додатковому розквіту валютообмінників посприяло запровадження збору в Пенсійний фонд у розмірі 2%, скасованого тільки на початку 2017-го. Упродовж його чинності тіньові обмінники справляли збір із населення, але не відправляли до держскарбниці, бо не звітували про валютообмінні операції належним чином. Саме тому офіційні обороти обмінників упродовж 2014—2016 років украй малі порівняно з тим, що було до запровадження зазначеного збору та після його скасування. За цей час держава недоотримала сотні мільйонів гривень пенсійного збору, а корупціонери заробили хороший відсоток на тіньовому капіталі. Але щойно збір до Фонду при обміні валют скасували, сфера перестала бути такою привабливою. Тож за минулий рік зареєстровано лише одну нову компанію, яка займається обміном, а цінники валют у таких пунктах — чи законних, чи ні — упритул наблизилися до банківських.

Обмінники валют — не єдиний сегмент фінансового ринку, який зазнав бурхливого розвитку завдяки брудним грошам. Можна припустити, що те саме стосується й ломбардів. За даними Нацкомфінпослуг, за чотири роки після Революції гідності активи цих закладів зросли в 2,3 раза. Можливо, це зумовлено підвищеним попитом на відповідні послуги через зубожіння населення та зростання потреби “позичити до зарплати”. Але на око кількість ломбардів, принаймні в Києві, настільки примножилася, що тут офіційні цифри також можуть показувати далеко не все. Тож у цьому сегменті наявність брудних грошей теж досить імовірна.

Будівництво на широку ногу

Але найбільша галузь, у якій можна не тільки заробити відсоток на тіньовому капіталі, а й добряче його “відмити”, — це житлове будівництво. Воно демонструє неймовірну динаміку п’ять років поспіль (див. “Будівельний перебір”). І тому складається враження, що не підвладне законам ринку. У 2014 році обсяг житла, введеного в експлуатацію в багатоквартирних будинках, зріс на 28% порівняно з 2013-м. Хоча й відбулося збурення попиту через початок війни та появу чималої кількості внутрішньо переміщених осіб, проте в країні почалася й глибока криза. І, за даними компанії SV Development, обсяг угод на вторинному ринку нерухомості столиці знизився на 65%, тобто майже втричі, паралельно із суттєвим падінням вартості квадратного метра в доларах. Уже тоді виникало питання: навіщо стільки будувати? Упродовж останніх трьох років, за даними компанії ARPA Real Estate, загальний обсяг угод на первинному та вторинному ринках житла в Києва зменшився ще на 60% і за результатами минулого року ледь перевищив 5,5 тис. квартир за рік — мізерний показник. При цьому вартість житлової нерухомості й далі знижується, і не тільки в столиці, що говорить про надлишок пропозиції. Але будують і далі: за минулий рік в експлуатацію здано 5,9 млн м2 житла в багатоквартирних будинках по всій країні. Це майже в півтора раза більше, ніж перед Революцією гідності, і на 15% вище, ніж у 2014-му, хоча попит від внутрішніх переселенців уже давно не такий, як був тоді. Що ж відбувається.

Жодних адекватних ринкових пояснень цьому феномену немає. Зате є не зовсім очевидні причини. Як було сказано, величезні корупційні потоки, які не можуть вийти за кордон, шукають собі застосування всередині країни. Будівництво житла — хороший варіант, адже вартість квадратного метра можна занизити, закупивши необхідну кількість бетону за чорну готівку. Та й готові квартири — гарна інвестиція, бо це прозорий, відмитий актив, який не псується й на який ціна тільки зростатиме. Важливо, що банки фінансують лише незначну кількість як забудовників, так і покупців житла. Водночас будівельні компанії потребують величезних обсягів оборотного капіталу, який після завершення робіт стає основним і може бути заморожений на довгі роки, якщо на ринку нерухомості глухо. Тож віддача від такого вкладення мізерна. Тобто з погляду кредитування чи зовнішнього інвестування нинішня ситуація на ринку нерухомості робить житлове будівництво інвестиційно зовсім непривабливим. Попри те, хтось це все фінансує. Окрім як постійними вливаннями брудних грошей, це пояснити не можна нічим. Ідеться про мільярди доларів. Економіці така ситуація не загрожує, бо той, хто будує, нерідко згодом залишається з величезним баластом квартир, які може продавати десятиріччями. Але для правоохоронних органів вона дає дуже багато інформації для роздумів, бо в кого квартири — той і має стосунок до брудних грошей. І якби наші правоохоронці справді були зосереджені на боротьбі з корупцією, то уже давно б аналізували цей ринок уздовж і впоперек.

Зрозуміло, що корупціонери не здатні до важливих винаходів і не схильні вкладати гроші в інноваційні галузі. Тому описані тут перекоси на ринках збережуться, доки тіньові потоки не перестануть виникати. І якби в нас існувала Служба фінансових розслідувань, то вона легко виловлювала б шахраїв на ринках із такими тенденціями — клондайках брудних грошей. А поки її немає, уважний спостерігач вбачатиме в цих явищах свідчення того, що в Україні щось таки змінюється на краще, але зміни неповні. Звичайно, поки що держава не може використати корупційні потоки на користь населення повною мірою, але їх уже вийняли з роками торованого русла. Це перший крок, за який треба подякувати МВФ та іншим фінансовим організаціям. Якби вони в інших сферах мали такі самі експертизу та вплив на процеси, то в багатьох реформах, зокрема у сфері боротьби з корупцією, питання були б уже давно вирішені.

Любомир ШАВАЛЮК