ПЕРЕЛЯК, МІНОМЕТ І МІЙ РОТНИЙ. Іронічний коментар ДНЯ

Останнім часом звернув увагу на дві події. Як Порошенко у двох машинах із швидкістю 129 км в годину нісся по Києву, не зупиняючись, повз дуже небезпечного пенсіонера, який лежав на дорозі після наїзду машини президентського супровіду.

      І буквально на другий день був заарештований переговірник Рубан, який більше року займався визволенням наших військовополонених. Виявляється, він це робив для прикриття. Головне не це. Головне в тому, що він намагався перевезти з окупаційної зони зброю для цілої бригади у Київ, щоб потім… як шандарахнути по Верховній Раді із усім Урядом і Президентом. Щоб були дочасні вибори!

      Ось такий єзуїтський план. Не дивно, що всі терміново поховалися. Навіть на 9 березня – День народження нашого Генія – жодна фігура з перших людей держави не була із квітами біля пам’ятнику Шевченка. Злякалися.

      І хоч орли Авакова, СБУ і армійські чолові працюють на відмінно, про це всі знають, але треба на всяк випадок і себе берегти. Так краще!

      І я тут згадав історію, яка приключилася зі мною, коли я ще служив у Радянській Армії. Якщо не помиляюся, це було у 1961 році. Я вже був на другому році служби. Потрапив у караул, охороняли якісь склади біля азербайджанського села Хурдалан, неподалік Баку. Начальником караулу був мій земляк із Одеси молодший сержант Лев Кацев. Коли вже закінчувалася зміна Лев виявив, що він загубив п’ять, чи більше, зараз не пам’ятаю, набоїв до свого автомату. Неприємність. Бо треба здати зброю з тою кількістю набоїв, які ми отримали, заступаючи у караул.

      Що робити? За це ж накажуть! І ми, щоб виручити товариша, почали обслідковувати територію, на якій чергували. І знайшли набоїв, які хтось загубив до нас, навіть більше, ніж нам було потрібно. Лев заспокоївся, а я весь залишок, набоїв п’ять, забрав із собою і поклав у тумбочку.

      І наразився на неприємність. Наш ротний, капітан Меліксетов, періодично робив шмон у казармі. І одного разу заліз у мою тумбочку і побачив ці набої. А треба сказати, що я перед тим з ним кілька разів мав неприємні розмови. І тепер, як кавказька людина, він вирішив, що я збираю ці набої, щоб його застрелити.

      Мені прийшлося довго його переконувати, що я просто поклав їх, бо викидати не схотів.  Він врешті-решт погодився зі мною, але після цього вже не нападав на мене, мабуть, все ж таки чогось боявся.

      Отак і наше славне керівництво. Хто його знає, що у нас за народ! Візьме і пальне по даху нашої шановної Верховної Ради, яку насправді ніхто не шанує! І потім в кого спитати?

Віталій Шевченко

Опубликовано: http://ukrvedomosti.com.ua

Комментирование на данный момент запрещено, но Вы можете оставить ссылку на Ваш сайт.

Комментарии закрыты.