Мене давно цікавило питання, як більшовики встановлювали свою владу у Петербурзі. Без їхніх стереотипів і штампів. Без всіх оцих «триумфальных шествий» і праць відомого американського журналіста Джона Ріда, без фальсифікацій і брехні.

Виявилося, що це не так просто, бо 70-річня брехня зробила свою справу. Але коли розвалився Радянський Союз і з’явилися вільні і правдиві джерела інформації, то нарешті можна було підійти неупереджено і до цього питання. Подивитися, як все починалося у далекому тепер жовтні 1917 року.

Допоміг мені це зробити щоденник відомої петербурзької поетеси, яка належала до срібного віку російської літератури початку ХХ століття – Зінаїди Гіппіус, вірніше фон Гіппіус (1869 — 1945рр), і яка вела свій щоденник саме у 1914-1919 роках, тобто, у самому вирі подій 1917 року.

Я думаю, що кожний, хто хоче володіти неупередженою інформацією, повинен прочитати цю невеличку книжку (Зинаида Гиппиус, Петербургские дневники, 1914-1919, Москва, Центр «ПРО», СП «Саксесс», 1991г., стор.320).

Переповідати книжку я не буду, хто захоче, може її самостійно прочитати. Тільки зупинюся на самих цікавих моментах.

Слід зауважити, що автор вела щоденник саме у той день, коли відбувалися ті чи інші події або наступного дня. Тобто, передає враження людини, яка сама є учасником цих подій, або спостерігає їх.

Їй це робити було зручно, бо вона жила неподалік від Таврійського палацу (тепер вулиця Чайковського, 73), де засідала Державна Дума, у самому центрі міста і могла все бачити і чути сама.

2 серпні 1914 року, Зінаїда Гіппіус занотовує у своєму щоденнику, що російські журналісти створили в своїх газетах нову рубрику: «Германские зверства».

Росія тільки об’явила війну Німеччині, немає ще зіткнення німецьких та російських військ, а «зверства» вже є! Це вам нічого не нагадує?

А ось у записі від 23 липня 1915 року вона пише: «Мы отдали назад всю Галицию (это ничего), эвакуирована Варшава». Ось так завжди, історично склалося, що наші землі, землі України завжди для росіян були розмінною монетою.

Захопили Західну Україну (это ничего!) захопили правобережну Україну (это ничего!), бо в нас залишається наша земля, російська! І ми можемо перемогти нашого ворога і без допомоги хохлів!

А те, що біля кожного українського села могили загиблих солдатів з цього ж таки села, це тепер нікого не цікавить. Але не будемо відволікатися!

У щоденнику від 6 березня 1917 року Зінаїда Гіппіус записує, переповідаючи слова свого знайомого Батюшкова: «Беседовал там с большевиками. Они страстно ждут Ленина – недели через две. «Вот бы дотянуть до его приезда, а тогда мы свергнем нынешнее правительство» (стор.105). Дійсно, без Леніна у більшовиків нічого б не вийшло.

А трошки раніше, в записі від 28 лютого 1917 року поетеса дає характеристику вимог Рад Робітничих Депутатів і завершує її ось таким пасажем: «Да ведь это по тону, и почти дословно – живая «Новая Жизнь» «социалдемократа – большевика» Ленина пятых годов… И та же приподнятая тупость, и невежество, и непонимание момента, времени, истории» (стор.86).

Ось вам «вечнозелёное дерево марксизма-ленинизма»! Не дивно, що Зінаїду Гіппіус ніколи не друкували у Радянському Союзі.

Її друг, Дмитрий Філософов (1872 – 1940рр) підсумовує: «итак, нашу судьбу станет решать Ленин» (стор.106) і трохи згодом він же дає своє бачення моменту: «… именно от Ленина он ждёт самого худого» (стор.109). Як показали подальші події, він не помилився.

Цікава її характеристика Горького (1868 – 1936рр), цього «буревісника» революції. Ось що вона пише на сторінці 107 свого щоденника: «Да, это милый, нежный готтентот, которому подарили бусы и цилиндр». А далі ще краще: «Горький слаб и малосознателен. В лапах людей – «с задачами», для которых они хотят его «использовать». Как политическая фигура – он ничто» (стор.114).

Про одного з відомих більшовиків того часу, В.Д.Бонч-Бруєвича (1873 – 1955рр) вона написала таке: «Бонч – Бруевич определённый дурак, но притом упрямый и подколодный»  (стор.108).

Несподівана характеристика! Ось такі люди оточували «дедушку» Леніна.

12 березня 1917 року Зінаїда Гіппіус записує у своєму щоденнику такий цікавий факт: «Тут, кстати, под окнами у нас стотысячная процессия с лимонно — голубыми знамёнами: украинцы. И весьма выразительные надписи: «федеративная республика» и «самостийность» (стор.115).

І де ж ті «бендерівці», які завжди спокушають невинний український нарід? Вже у 1917 році, ще до більшовицького перевороту, Україна вимагала незалежність! В самому Петрограді 100 000 українців вийшли на демонстрацію! А нам постійно розпатякують, що єдиний, бачте, народ, розрізали по живому.

У запису від 18 червня 1917 року Зінаїда Гіппіус підкреслює: «Большевизм» пришёлся по ндраву нашей темной, невежественной, развращённой рабством и войной, массе» (стор.133 – 134). Ось вам і розуміння того, чому в Росії перемогли більшовики!

Як відомо, після липневих подій, Ленін та найближчі керівники більшовиків втекли. Були затримані тільки деякі з них. Ось як Зінаїда Гіппіус пише про арештованого Луначарського (1875 – 1933рр): «Большевики (из мелких, из завалящих) арестованы, как, например, Луначарский. Этот претенциозно – беспомощный шут хлестаковского типа достаточно известен по эмиграции. Савинков (1879 – 1925рр) любил копировать его развязное малограмотство» (стор.141). Ось вам портрет наркома освіти: самозакоханий дурень.

В своєму щоденнику Зінаїда Гіппіус дає влучну характеристику усієї більшовицької партії. Послухаємо її: «Большевики же все, без единого исключения, разделяются на:

1)тупых фанатиков;

2) дураков природных, невежд и хамов;

3) мерзавцев определённых и агентов Германии» (стор.170).

Ця характеристика коментарів не потребує. Все ясно. І такі люди захопили владу, як виявилося, на довгих 74 роки!

30 вересня 1917 року вона заносить у щоденник: «… большевики уже бесповоротно овладели Советами. Троцкий (1879 – 1940рр) — председатель. Когда именно будет резня, пальба, восстание, погром в Петербурге – еще не определено. Будет» (стор.185).

Тобто, Зінаїда Гіппіус була тоді одна з небагатьох людей Росії, яка бачила, що буде з народом, країною, коли до влади прийдуть більшовики. На жаль, не помилилася…

А трошки нижче у своєму щоденнику, 26 жовтня 1917 року, коли більшовики об’явили, що захопили владу «до Учредительного Собрания (!!), вона пише: «Как заправит это правительство – увидит тот, кто останется в живых. Грамотных, я думаю, мало кто останется: петербуржцы сейчас в руках и распоряжении 200-сот тысячной банды гарнизона, возглавляемой кучкой мошенников» (стор.198).

А 28 жовтня в щоденнику такий її запис: «Только четвертый день мы под «властью тьмы», а точно годы проходят» (стор.201).

Якщо ж нагадати з чого почалася «тьма» більшовицька, то Зінаїда Гіппіус точно занотовує у своєму щоденнику: «Возвращаюсь на минуту к Зимнему Дворцу… Когда же хлынули «революционные» (тьфу, тьфу!) войска, Кексгольмский полк и еще какие-то, — они прямо принялись за грабеж и разрушение, ломали, били кладовые, вытаскивали серебро; чего не могли унести – то уничтожали: давили дорогой фарфор, резали ковры, изрезали и проткнули портрет Серова, наконец, добрались до винного погреба… Нет, слишком стыдно писать… Но надо все знать: женский батальон, израненный затащили в Павловские казармы и там поголовно изнасиловали…» (стор. 200).

Ось з чого почалася радянська влада. З групового ґвалтування. Більшовики потім від цього постійно відхрещувалися, що буцім-то цього не було. Але ми давно вже знаємо, що коли вони кажуть, що цього не було, воно якраз – і було!

Дійсно, все правильно написала у щоденнику Зінаїда Гіппіус, — потрібно все знати, бо в саме цих деталях криється диявол, диявол більшовизму, який 74 роки прикривався гаслами любові до народу, а насправді був людиноненависницьким.

Подивиться, про що свідчить Зінаїда Гіппіус у своєму щоденнику. 24 грудня 1917 року вона записує таке: «… рассказывает Манухин (лікар, друг Гіппіус – В.Ш.): — Я им (червоногвардійцям – В.Ш.) бумагу от Ленина, от Троцкого… О Троцком они никто слышать не хотят, а про Ленина прямо выражаются: «Да что нам Ленин? Сегодня Ленин, а завтра мы его вон. Теперь власть низов, ну, значит, и покоряйтесь. Мы сами себе совет» (стор.220).

1 вересня 1918 року: «Нет ни одной буквально семьи, где бы не было схваченных, увезенных, совсем пропавших» (стор. 225).

1 жовтня 1918 року: «Аресты, террор… кого еще? Кто остался? В крепости – в Трубецком бастионе, набиты оба этажа. А нижний, подвальный (запомните!) – камеры его заперты наглухо, замурованы: туда давно нет ходу, там – неизвестно кто – обречены на голодную смерть? Случайно из коридора крикнули: сколько вас там? И лишь стоном ответило: много, много…» (стор.226).

«С воцарением большевиков – стал исчезать человек, как единица» (стор.234).

« А так как при большевистском режиме нет такого интимного уголка, нет такой частной квартиры, куда бы «власти» в любое время не могли ворваться (это лежит в самом принципе этих властей)…» (стор.235).

«Мы называли нашу «республику» не РСФСР, а между прочим «РТП», — республикой торгово-продажной» (стор.237).

«Как известно, все население Петербурга взято «на учет», (стор.241).

«… громадное большинство оставшихся рабочих уже почти не нейтрально, оно враждебно большевикам» (стор.244).

«Запрещены всякие организации, всякие сходки, сборища, митинги, кроме официально назначаемых» (там само).

«Русские рабочие очутились в таких ежовых рукавицах, какие им не снились при царе» (стор.245).

«Автомобиль – это, значит, едут большевики. Автомобилей других нет» (там само).

«Россией сейчас распоряжается ничтожная кучка людей, к которой вся остальная часть населения, в громадном большинстве, относится отрицательно и даже враждебно» (стор.246).

«…особняки. Мимо некоторых уже пройти нельзя, — такая грязь и вонь. Стекла выбиты» (стор.252).

«Рынки опять разогнали и запечатали. Из казны дается на день 1/8 хлеба. Муку ржаную обещали нам принести тайком – 200р. фунт» (стор.253).

«Если ночью горит электричество – значит в этом районе обыски. У нас уже было два. Оцепляют дом и ходят целую ночь, толпясь, по квартирам» (там само).

«Холеры еще нет. Есть дизентерия. И растет. С тех пор, как выключили все телефоны – мы почти не сообщаемся. Не знаем, кто болен, кто жив, кто умер» (стор.254).

«Шла дама по Таврическому саду. На одной ноге туфля, на другой – лапоть» (стор.256).

«На рынках вечные облавы, разгоны, стрельба, избиения. Сегодня избивали на Мальцевском. Убили 12-ти-летнюю девочку. (Сами даже, говорят, смутились)… Через час после избиения те же люди на тех же местах снова торгуют тем же. Да и как иначе? Кто бы остался в живых, если бы не торговали они – вопреки избиениям?» (сто.262 – 263).

«Косит дизентерия. Т.(моя сестра) лежит третью неделю. Страшная, желтая, худая. Лекарств нет. Соли нет. Почти насильно записывают в партию коммунистов» (стор.264).

«Расстреливают офицеров, сидящих с жёнами вместе, человек 10-11 в день. Выводят на двор, комендант, с папироской в зубах, считает, — уводят» (стор. 265).

«Недавно расстреляли профессора Б. Никольского. Имущество его и великолепную библиотеку конфисковали. Жена его сошла с ума. Остались – дочь 18 лет и сын 17-ти. На днях сына потребовали во «Всеобуч» (всеобщее военное обучение). Он явился. Там ему комиссар с хохотком объявил (шутники эти комиссары!) – «А вы знаете, где тело вашего папашки? Мы его зверькам скормили!»

Зверей Зоологического сада, еще не подохших, кормят свежими трупами расстрелянных, благо Петропавловская крепость близко, — это всем известно… Объявление так подействовало на мальчика, что он четвёртый день лежит в бреду. (Имя комиссара я знаю)» (там само).

«Надо помнить, что сейчас в СПБ-ге, при абсолютном отсутствии одних вещей и скудости других, есть нечто в изобилии: трупы» (там само).

Про Зінов’єва, «начальника Северной Комуны». «Когда едет в своём автомобиле, — открытом, — то возвышается на коленях у двух красноармейцев. Это его личная охрана. Он без неё – никуда, он трус первой руки. Впрочем, они все трусы. Троцкий держится за семью замками, а когда идёт, то охранники его буквально теснят в кольце, давят кольцом» (стор.266).

«Фунт чаю стоит 1200р. Мы его давно уже не пьём. Сушим ломтики морковки, или свёклы, — что есть. И завариваем. Ничего… В гречневой крупе (достаём иногда на рынке – 300р фунт), в каше-размазне – гвозди. Небольшие, но их очень много. При варке няня вчера вынула 12. Изо рта мы их продолжаем вынимать. Я только сейчас, вечером, в трех ложках нашла 2, тоже изо рта уже вынула. Верно, для тяжести прибавляют. Но для чего в хлеб прибавляют толченое стекло, — не могу угадать» (стор.267).

«Продала старые портьеры. И новые. И подкладочный коленкор. 2 тысячи. Полтора дня жизни.» (стор.268).

«Большевики и сами знают, что будут свалены так или иначе, — но когда? В этом вопрос» (там само).

«24 сентября 1919г. Масло подбирается уже к 1000р. за фунт. Остальное соответственно. У нас нет более ничего. Да и нигде ничего. … Опять выключили телефоны. Через 2 дня пробую – снова звонят. Постановили закрыть все заводы. Аптеки пусты. Ни одного лекарства» (стор.283).

«Из объявлений в газете, за что расстреляны: «… Чеховский, б.дворянин, поляк, был против коммунистов, угрожал последним отплатить, когда придут белые…» № его 28» (стор.284).

«Холодно, сыро. У нас пока ни полена, только утром в кухню» (там само).

«Небывалый абсурд происходящего. Такой, что никакая человечность с ним не справляется. Никакое воображение» (там само).

Від себе додамо, що «досягнення» Освенціму та ГУЛАГу ще попереду, як і твори Кафки.

«Большевистские деньги падают с головокружительной быстротой, их отвергают даже в пригородах. Здесь – черный хлеб с соломой уже 180-200р. фунт. Молоко давно 50р. кружка ( по случаю). Или больше? Не уловишь, цены растут буквально всякий час. Да и нет ничего» (там само).

«Закрыли заводы, выкинули 10 тысяч рабочих. Рабочие покорились, как всегда. … Здесь большевики организовали принудительную запись – в свою партию» (там само).

«15(2) октября (1919 року – В.Ш.) – Ну вот, и в четвёртый раз высекли! – говорит Дмитрий в 5 часов утра, после вчерашнего, нового обыска. (Дмитрий Мережковський (1865 – 1941рр), письменник, чоловік Зінаїди Гіппіус – В.Ш.)… Очень хороша была плотная баба в белой кофте с засученными рукавами, и с басом (несомненная прачка), рывшаяся в письменном столе Дмитрия. Она вынимала из конвертов какие-то письма, какие-то заметки.

— А мне жилательно йету тилиграмму прочесть…» (там само).

«Сегодня грозные меры: выключаються все телефоны, закрываются все театры, все лавчёнки (если уцелели), не выходить после 8ч. вечера, и т.д.» (стор.286).

«16окт.(3), Четв. … Голод полнейший. Рынки расхвачены. Фунта хлеба сегодня не могли достать. Масло, когда еще было, — было 1000 – 1200 р. фунт» (стор.288).

«… ведь если бы освободители могли дойти до улиц Петербурга – на них уже не было бы ни одного коммуниста!» (стор.289).

Мабуть, тут треба зупинитися, бо прийдеться переписувати увесь щоденник Зінаїди Миколаївни. Додам тільки, що 24 грудня 1919 року вона разом із чоловіком і найближчим другом Філософовим втекли із більшовицького пекла. На щастя, щоденник зберігся і тепер він свідчить. І кожній неупередженій і вільній людині його обминути неможливо.

Сама Зінаїда Гіппіус, знаходячись у Петербурзі під владою більшовиків, думала, що їхня влада протримається, ну, років п’ять, не більше. Але поетеса помилилася, протрималася ця влада цілих 74 роки, зачепила і нас з вами.

Але Зінаїда Миколаївна не помилилася в головному, що врешті решт ця влада зникне, бо вона не може існувати в нормальному суспільстві.

І наостанок приведу слова Зінаїди Миколаївни, якими вона практично завершує свій щоденник.

«Я тут утверждаю, что ничего из того, о чем говорят большевики… — нет.

Революции – нет.

Диктатуры пролетариата – нет.

Социализма – нет.

Советов, и тех – нет» (стор.309).

І далі вона пише: «Нет свободы ни слова, ни передвижения, и вообще никаких свобод, все, вплоть до земли, взято на «учёт» и в собственность правительства…» (стор.310).

І ось в такій державі ми жили 74 роки. На жаль і сьогодні є люди, які продовжують вірити усій цій брехні. А ми згадаємо Зінаїду Миколаївну незлим, тихим словом, яка зуміла донести до нас з вами з пітьми часу своє правдиве, виболене слово справжньої людини і прекрасної поетеси. Вічная пам’ять їй!

Віталій Шевченко, історик

(для «Украинских ведомостей»)