Вулиці Запоріжжя геть всі у ямах. Із підслуханої розмови. Зустрів сусіда на вулиці. Іде, оглядається на всі боки. Хотів і мимо мене прочовгнути.

— Що таке трапилося, Семеновичу? – зупинив я його.

— Та оце дивлюся, щоб за собою хвоста не привести, — каже він.

— Та наче ми не під окупацією! – сміюся я.

— Гірше! Гірше! – не погоджується він. – Боротьба вже давно ведеться! Ось ми, приміром, зустрінемося десь на вулиці, я тобі спеціального пароля: «Запоріжжя!», а ти мені у відповідь: «Центр туризму!» Значить, ми свої, можемо і далі розмовляти.

— Поки Сін буде мером, наше місто ніколи центром туризму не буде! – кажу я. – Він всі грошики наших платників податків хоче всадити у «Дубовий Гай», у цю чорну діру нашої місцевої економіки.

— Знаєш, як після війни казали, — не погоджується Семенович, — «Гітлери приходять і йдуть, а німецький народ залишається!». Так і у нас. Коли ми разом із Кондратюком копали окопи під Москвою, то знали, що перед нами ворог, а позаду наші. А тепер, коли приходиш у державну установу і бачиш чиновничка, то як він тобі не посміхається, але ти знаєш, що він всіма фібрами своєї чиновничої душі ненавидить нашу незалежність! І нічого не буде робити, щоб її захистити, навіть навпаки.

— Невже все так погано? – хвилююся я.

— Так, на жаль, таким запущеним наше місто ніколи не було, — каже сусіда.

— Так ти із самим Кондратюком воював? – не вірю я. – От повезло людині!

— Так, — підтверджує сусіда. — Дали команду йти уперед, а мене командир залишив складати якісь списки, і тому я вцілів. А всі, хто пішов з Кондратюком у наступ, пропали без вісті, і досі ніхто не знає, що з ними сталося.

— Не вберегли! – зітхнув я.

— А кого в нас бережуть? – скривився Семенович.

Він подивився на мене і так тихенько каже:

— Запоріжжя!

А я йому у відповідь теж упівголоса:

— Центр туризму!

Ми з ним поручкалися і посунули у різні боки. Ніхто тепер нас не викриє. Навіть Сін із своєю компанією.

Віталій Іванов