Зовнішнє незалежне оцінювання – це така штука, яку без доброї інтуїції або ґрунтовних знань і навичок, або обох складових в сукупності не здаси. Від того, як абітурієнт працював впродовж навчання в школі фактично залежить здача тестів,а звідси і наскільки навчання чада вдарить по кишені батьків(бюджет чи контракт,ось в чому питання?),у який вуз воно вступить.

Тестовий зошит передбачає виконання двох блоків відповідно з мови та з літератури і творчого завдання. Тобто в сумі три «кола пекла». Нормативно-правова база передбачає можливість подання апеляції у разі непогодження з результатами. Саме про це трохи далі.

Ось моя історія. Весь останній рік я готувався до ЗНО. Звісно почав це робити задовго до цього, але саме з першого вересня почалась напружена боротьба з прогалинами у знаннях: це і перечитування усіх творів у повному обсязі, і повторення правил,і написання творів на теми,які могли б запропонувати на цьому випробуванні… Час промайнув швидко, та , на щастя, все заплановане було зроблено. Вся тонна книжок осіла знаннями в моєму мозку, який до того часу вже мало не закипав.

Червневого ранку я прокинувся бадьорий, повен сил і бажання перемагати. Легке хвилювання давалось взнаки, але зібравшись з думками я вирушив на тестування. Звісно, підготовка дала про себе знати і все пройшло гладко. Сумніви були, але незначні. Наступного дня, коли я перевірив правильні відповіді за допомогою викладених на сайті Українського центру оцінювання якості освіти таблиць, з’явились неоднозначні відчуття. Мною правильно було виконано 91 % тесту.

Після цього хвилювання приходило, але ненадовго , бо зайнятий я був наступними ЗНО. Тобто перші три кола пекла були лише початковим етапом моєї «подорожі Данте». Голова була зайнята вступом. І яким же було розчарування, коли, відкривши персональну сторінку на сайті УЦЯО, я побачив 8 балів з 24 за твір. Ще раз все проаналізувавши, все-таки вирішив написати апеляцію. Я думав так:«Може моя думка про власне «творіння» занадто суб’єктивна і я ,звісно, не можу оцінити його справедливо…», тому я звернувся до незалежних експертів-мовознавців.

Фахівці досить високого рівня  оцінили його значно вище. Тоді бажання знайти  істину в мені почало брати гору. На сімейній раді було вирішено , що необхідно скористатись своїм правом бути присутнім при розгляді — поїхати на перегляд мого «протесту».

30 червня я побачив себе в списках тих ,чиї апеляції розглядатимуться  1 липня. З реактивною швидкістю зібравши необхідні документи і речі, за годину вже стояв у черзі за квитком, на вокзалі.  Після півторагодинного чекання був у потязі. Тяжка ніч… І ось ранок! Казкова і така жадана  столиця в променях вранішнього сонця!

Апеляцію було призначено на 14 годину, тому було місце насолоді від прогулянки матір’ю міст руських… От і настав «судний час» — друга година по полудні  п’ятниці  першого липня. Черга з «дисидентів» (з лат. – незгодні) сучасної системи включала, в основному, киян і «постраждалих» з ближніх околиць. Мабуть більшості протестувальникам з інших міст не вдалося потрапити до Києва через звичну літню перевантаженість залізниці,яка,як мені здається зіграла на руку «Соломонам».

Коли поспілкувався з товаришами по нещастю, побачив, що апеляцію нашкрябали в основному майбутні студенти з достатньо високими балами і глибокими знаннями. Дехто з відчайдухів прихопив з собою юриста. Спочатку я подумав, що це крайнощі…Далі ж зрозумів,що скоріше необхідність.

Дуже довго довелося чекати на трьох членів апеляційної комісії. Вони потрапили в пробку (!) на мості через Дніпро. За дві години чекань напруга сягала піку. Втомлені, ми не чули ніг, хвилювання досягало апогею. Коли вони все ж приїхали і по черзі почали заходити жертви інквізиції, жоден з тих, хто вийшов з «судного залу», не був задоволений результатом. Повертали лише бали за відповіді, які не розпізнала машина, яка перевіряє правильність тестової частини.  Якщо учасник оцінювання не надіслав апеляційну заяву, навіть якщо були недорахунки технікою, його бланк не переглядався.

В одній кімнаті проходили розгляди справ з української мови та літератури і з математики. Як на мене, то навіть для країни, де тестування проходить перші етапи становлення, це є нонсенсом і абсолютно нелогічним явищем.

Далі ще «веселіше»!  Той, хто подає апеляцію,  має право бути присутнім при її розгляді, але, зайшовши, кожен з нас одразу чув, що комісія вже має відповідь. Дякувати моїй інтуїції перед входом, коли роздали копії бланків для ознайомлення, я виписав усі претензії на окремому аркуші. Їх було близько двадцяти пунктів з розгалуженнями. Була значна різниця між балами, поставленими першим і другим перевіряючим. Третій же (той, думку якого питають при непогодженні між першими двома) повністю продублював другого.

Перевірено було відверто не об’єктивно. Це не прояв моєї люті, а думка інших незалежних фахівців. До моменту входу у кімнату з перевіряючими мене вже, що називається, «перетіпало». Зібравши волю в кулак, ввійшов в аудиторію. Звісно не сам. Ледь не забув! У дорозі мене супроводжував мій надійний помічник, друг і опора, критик і підтримка – мама. Звісно, чия думка може бути суб’єктивнішою  , ніж неньчина, але взяв я її не у якості експерта, а як моральну підтримку.

Інші з нових «побратимів», хто прийшов без батьків, почули надзвичайну кількість образливих і принижуючих реплік від комісії. Жіночка, яка мала б брати участь у математичних дебатах, найвідчайдушнішим, навіть, пропонувала знизити бали! Щойно ми опинились лицем до лиця з, на той час (а це 7 година вечора) овіяною легендами, комісією, нам запропонували сісти. Був оголошений вердикт: «Залишити результат без змін».

Я одразу ж почав за списком оголошувати моменти, з якими я не згоден. Дещо вражені моєю рішучістю і напором «світила» почали з ходу топити мої доводи дуже розмитими ,на мою думку, відповідями. У ході розмови стало зрозуміло, що «інквізитори» твір не читали, а лише поставили підписи під фатальним «Залишити без змін». Виявилось, що три приклади з літератури це забагато…Потрібен один. Хоча в вимогах ясно, чорним по білому написано «прикладИ». Множина говорить про наявність , як мінімум, двох!

Таким чином судилище пройшло по всім моїм попередньо підготовленим аргументам. Дуже імпонувало,що дорослі, теоретично розумні люди переді мною виправдовувались як школярі. З їх реплік було видно, що або в них лише представницька функція, тобто лише оголошення результатів повторної перевірки, до речі зробленої дуже недбало і наспіх, або вони покривають систему, не даючи в ній сумніватись .

Звідси постає питання: чи логічно щоб результати переглядали люди,які з солідарності до колег, ні в якому разі не дискредитуватимуть їх. Адже навіть в овечій отарі, коли вовки з’їдають одне ягня, їхня жадібність (а в нашому випадку жага справедливості) здатна дійти до того, що винищеним буде все стадо. Сучасне, людське, стадо здатне аналізувати і мислити, тому не віддасть навіть те ягня, рухатиметься щільною, міцною силою, здатною стерти хижаків у порох, звісно ж морально. Просто уявіть якого піку досягли негативні емоції, якщо навіть у мене, людини загалом не агресивної, виникають такі асоціації.

Тож на поїздку було витрачено багато грошей, нервів, натомість здобуто багатий життєвий досвід. Як мені гадається бюрократичне серце, звісно ж, можна було б відкрити золотим ключем або дзвінком впливового родича, але чи варте це того? А так не хочеться думати, що я лише Дон Кіхот, який як би не намагався перемогти вітряки, залишиться ні з чим. З власного досвіду крім мене ще сотні людей переконались, що апеляція результатів ЗНО виконує ще меншу функцію, ніж англійська королева в глобальному сенсі політичного життя своєї країни…

Ярослав Сизоненко, (специально для «Хроник и Комментариев»)