Свою восьму історію із серії «Незвичайні історії на війні» я почув від сусідки по будинку. Людмилу Андріївну я знаю давно, з 1982 року, коли ми заселили наш дім. Раніше ми тільки віталися при зустрічі. У кожного своя робота, життя, ми з дружиною живемо на п`ятому поверсі, вона на дев`ятому, це теж відгороджувало від спілкування.

 Але тепер, коли ми на пенсії, все змінилося. Особливо з тих пір, як Людмила Андріївна зробила квітник перед нашим будинком і жінки її підтримали, стали теж розводити квіти.

 Навіть незнайомі люди зупиняються біля будинку, захоплюються побаченим:

 — Як у вас красиво! Молодці!

 А все Людмила Андріївна. Крім того, що вона архітектор за фахом, вона захоплюється ландшафтною архітектурою, і знає, здається, все про рослини. Навіть у себе на дев`ятому поверсі, де вхід на горище, вона все устелила квітами.

 Я, в свою чергу, допомагаю дружині поливати квіти і виношу у пляшках воду. Отак ми з Людмилою Андріївною стали частіше розмовляти.

 Виявляється, вона родом із Північного Уралу, із села, яке заснували брати-розбійники Чеклецови, воно так і називається Чеклецово. Її батько, Андрій Лаврентійович Караваєв, сплавляв ліс по річці і озеру, на березі якого розташоване було їхнє село, промишляв у тайзі, яка розкинулася навколо на сотні кілометрів.

 В 1942 році, коли було дуже важко на фронтах, батька, а він був з 1904 року народження, призвали до армії. Потрапив він під Орел, на Курсько-Орловську битву.

 Найтяжче було, як він розповідав, коли їх посилали у розвідку. Вони усього боялися. Вийдеш із окопу і обережно йдеш уперед, нічого не видно, ніякого вогника, темрява, чекаєш кожної миті, що щось з`явиться перед тобою і може тоді буде пізно реагувати… Потім вже звикли, а спочатку було дуже страшно.

 Швидко навчилися одного з умінь, щоб вижити на фронті. Коли летіли снаряд чи міна, то по звуку визначали, де вона розірветься: ця перед окопом, а ось ця позаду, а ця – в окопі, і тоді вони мерщій тікали з нього, чекаючи, поки він розірветься, а тоді вже поверталися знову в нього.

 Одним словом, тяжка боротьба за існування, щоденна, почасова та щохвилинна. До тих пір, поки не підеш в атаку, а там, як поталанить, чи пан, чи пропав. Кого вб`ють, а хто далі буде рухатися на захід.

 Андрію Лаврентійовичу пощастило, він повернувся додому.  Ну, і дуже важко було зимою в окопах. Офіцери спали в землянках, а ми, солдати, в окопах, завернешся в плащ-намет, покладеш гвинтівку між ніг, притулишся спиною до стінки окопу і спиш.

 Ввечері привезуть вечерю, отримаєш її з пайкою хліба, розділиш цей хліб на дві частини, одну з вечерею з`їш а іншу залишиш на ранок. Але до ранка Андрій Лаврентійович не витримував. Серед ночі він діставав оту пайку і тихенько їв її, сидячі на дні окопу. І тільки потім засипав.

 Як не дивно, у великій радянській літератури, яка писала, здається, про все, цього я не пам`ятаю. А я, коли почув це від Людмили Андріївни, довго бачив перед собою отой окоп, на дні якого сидить солдат серед ночі і похапцем їсть пайку замерзлого хліба…

 — Я знайшла батьків щоденник, який він вів на фронті, — розповідає далі Людмила Андріївна, — і кинулася його читати, думала, прочитаю про війну. Але була розчарована, у щоденнику він писав тільки про маму.

 — А де він? – питаю я. – У вас?

 — Ні, дома, на Уралі. – відповідає мені Людмила Андріївна.

 — А він вам не розповідав, що з ним було на війні незвичайного? – розпитую я далі.

 — Ні, такого нічого він мені не розповідав, — каже вона. – А найстрашніша історія була з ним у 1937 році. Він розповідав, що побудували якийсь барак, а потім їх усіх зібрали і сказали, що сюди привезуть ворогів народу і треба бути з ними обережними, не вступати у контакт, якщо щось побачите підозріле, то зразу же доповідайте «куда следует». Отак проінструктувавши, відпустили.

 Потім, через якийсь час, до них на роз`їзд прийшов состав теплушок. Все село збіглося дивитися на ворогів народу. Біля Андрія Лаврентійовича зупинилась якась теплушка, заскрипіли, відчиняючись, двері і звідти вийшла жінка у тілогрійці, а за нею тихенько вийшли троє маленьких дітей. Вони, у свою чергу, зіщулились від холоду, 40 градусів морозу, і сторожко дивилися на незнайомих.

 Односельчан охопив подив, з теплушок виходили жінки і діти, неодягнені на таку зиму, що це за вороги народу?

 Андрій Лаврентійович спитав жінку з дітьми:

 — А що ви такого зробили?

 — У нас відібрали корову, теля, свинку, оце і все.

 — А звідки ви?

 — З України.

Отакі вороги народу прибули на Північний Урал.

 Це так вразило людей, що вони почали збирати їжу та одяг, щоб допомогти прибулим. І, звичайно, ніхто не доповідав нічого тим, хто повинен був усе знати.

 Людмила Андріївна каже мені, що з тих пір їй дуже подобається українська мова, красива і співуча. І на Україну вона приїхала з-за цього і була прикро вражена, що у Запоріжжі вона не бринить на вулицях.

 — А звідки вона візьметься, — кажу я, — коли в радянській час позакривали усі українські школи!

 — Це я потім зрозуміла, — погоджується Людмила Андріївна.

Ось так вона полюбила нашу мову на Північному Уралі, чуючи її від наших земляків, яких мускуляста рука пролетаріату викинула з батьківської землі.

Віталій ШЕВЧЕНКО,

(для «Хроник и комментариев»)