Вперше я зустрівся із Марксом і його «Капіталом» при досить дивних обставинах. Я відбував строкову службу в 1959-1962 роках в Баку, в Сальянських казармах, у полку зв`язку, який обслуговував штаб армії.

І ось одного разу при розводі зміни, яка заступала на добу у штаб армії обслуговувати вузол зв`язку, я захопив, щоб при вільній хвилині щось почитати, «Капітал» Маркса. Нічого іншого під рукою не виявилося, та і командир роти, капітан Меліксетов, відбирав усю літературу, крім уставів. Думав, що і цього разу він мене не пожаліє.

 Коли він мене побачив з грубезною під пахвою книгою, то налетів на мене, як кібець. Але угледівши, що я тримаю, віддав мені «Капітал» назад. Так я почав потихеньку проносити різні книги, іноді навіть художні, якщо Меліксетов до мене не доходив.А того разу я приніс на зміну «Капітал», коли уночі ніхто не дзвонив на комутатор, відкрив його і намагався читати. Але далі другої сторінки справа не пішла.

«Богатство обществ, в которых господствует капиталистический способ производства, выступает как «огромное скопление товаров», а отдельный товар – как элементарная форма этого богатства. Наше исследование начинается поэтому анализом товара».

 Ось такий сухий і нецікавий початок цієї знаменитої книги. Я ще, пам`ятаю, погортав тоді цей великий том, з надією, що знайду більш цікаві сторінки. Але виявилося, що всі майже 800 сторінок цього дослідження однакові.

 І я її відклав на підвіконня нашої невеличкої кімнатки, де був розташований комутатор, за яким ми чергували. Пам`ятаю, що я ще тоді подумав, що, мабуть, в мене мало знань з марксизму, і тому я в нашій полковій бібліотеці взяв книгу англійського філософа Кроуфорда «Діалектичний та історичний матеріалізм», з метою більше розібратися в цій теорії.

 Її читати було легше і я уважно вивчив усю книгу. Здивувало мене тоді те, що в книзі багато розмов було про майбутнє людства, а коли треба якоїсь конкретики, як це взагалі і слід чекати від наукових марксистів, то там вони пишуть про те, що у майбутньому суспільні туалети будуть усі із золотом, як у Януковича, бо ціна цього металу впаде і не буде у новому суспільстві еквівалентом грошей.

 Я тоді ще посміхнувся до себе, що, мовляв, фантазія у них, цих марксистів, якась куца. Але життя брало своє, неслося своїми потічками і відтиснуло кудись на узбіччя і Маркса і його незрозумілий «Капітал» і взагалі увесь його марксизм.

 В університеті я вже не робив спроб читати Маркса, як і його незмінного товариша Фрідріха Енгельса, тільки «проходив» їхні твори по мірі необхідності. Мабуть, як і всі студенти навколо мене.

 Тепер, коли ми вже знаходимось на руїнах бувшого Радянського Союзу, зникла суцільна цензура, як і спостерігаюче за нами око КГБ, цікаво було б взнати а як насправді було все з Марксом і його марксизмом.  І виявляється, що все було не так, зовсім не так, як нам розповідали довгі роки вірні марксисти-ленінці.

 Як не дивно, про те, що родовід Карла Маркса пов`язаний із Україною, в радянські часи не писали. Бабуся Карла Маркса по батькові Єва Мозес Льву довгий час мешкала у Львові а потім в кінці ХУІІІ століття переїхала у Німеччину, поселилася у Трірі, де і познайомилася з майбутнім чоловіком Марксом – Леві. Дівоче прізвище Єви було від польської назви міста Львову, по польські Львув. До речі, один із предків діда носив ім`я Авраам Марк Галеві, але при переписуванні документів Марк перетворився у Маркса. Та так все і залишилося. Маркси були рабинами у місцевій єврейській громаді.

 Але вже його син, батько Карла Маркса, вивчився на юриста і так добре пішли його справи, що у Трірі він мав вже свою власну юридичну контору, і щоб його не лишили права, як єврея, продовжувати працювати юристом, він вийшов із юдейської віри і став протестантом.

 Тому його діти були вже не юдеями, а протестантами. На це було накладене табу у радянські часи, і тому не писалося, але для самого Маркса це було досить складне становище. З одного боку начебто єврей, а з іншого боку все ж таки німець. До речі, німецькою його звали Karl Heinrich. І це, зрозуміло, впливало на Маркса усе життя.

 Уважно вивчаючи його життєпис, помічаєш, що єврейські гени дуже таки впливали на нього. А ще треба нагадати читачеві, що і мати Карла Маркса, теж була із голландської сім`ї рабинів, які мали якісь родинні зв`язки із Філліпсами, нині відомими на увесь світ багатіями.

 У дитячі роки я мешкав у Львові на вулиці Московській, і в нашому будинку жив рабин, з дружиною якого, тіткою Хаєю, товаришувала моя мама, і мені доводилося бувати у них. І ось той рабин мав таку саму бороду і вуса, як і у Карла Маркса на відомих його портретах. Як кажуть, один в один. Ось звідки йде Марксова зачіска!

 Та головне, зрозуміло, не в його зачісці. Звернемося до того, що не потрапляло на сторінки біографії Карла Маркса у радянські часи. Треба сказати, що, як не дивно, біографія вождя світового пролетаріату є досить не розробленою. А ми наведемо ті факти, які більш відповідають дійсності.

 Karl Heinrich був третьою дитиною у сім`ї і одночасно улюбленцем батька. А ми знаємо, що у єврейських сім`ях діти завжди найрозумніші, найталановитіші, кращі за всіх оточуючих дітей. І це взагалі непогано, бо навколо дитини створюється сприятлива психологічна аура, яка допомагає їй самостверджуватися у навколишньому світі.

 Так було і з майбутнім основоположником наукового комунізму. Батько його дуже любив, панькав і виконував усі його забаганки. Сім`я Марксів була досить заможною, батько мав землі, будинки, здавав їх ув оренду, тобто, робив те, про що Маркс у майбутньому писав тільки негативно. Мовляв, капіталістична експлуатація! Але все це буде попереду.

 А зараз, в 1835 році, він блискуче закінчує трірську класичну гімназію і перед ним стало питання, як і перед кожною молодою людиною в свій час, що робити далі. Він поступає до Боннського університету, де провчився усього один рік. Там він пиячив, як мінімум, брав участь в одній дуелі, розтринькував наліво і направо батьківські гроші.  Батько, не витримавши, перевів сина до Берлінського університету, де були більш суворіші порядки.

 Американський дослідник біографії Маркса Томас Совел пише про це таким чином: «Але безвідповідальність, богемні звички і марнотратство, які Маркс продемонстрував у Бонні, продовжились і в Берліні, де він отримав декілька позовів за несплату боргів. В листах батька можна прочитати розпач не тільки через здатність сина марнотратити, талант, який залишиться у нього на все життя, але і більш тривожну рису характеру – самозакоханість».

 Саме з тих часів зберігся один з віршів молодого Маркса, уривок з якого я виніс епіграфом до цієї статті. Тобто, помітимо собі, що він ще нічого не зробив у своєму житті, ще нічого не досяг, але вважає, що всі інші йому щось винні, і він має право стояти над ними вище.

 Потім, у свій час, він заявить, що нова сила, пролетаріат і його вожді мають право стояти над усім світом, бо вони відстоюють найсправедливіший у світі устрій. А що з цього вийшло, ми вже знаємо.

 Таке життя у Karla Heinricha продовжувалося і далі, але тут несподівано помирає батько (у 1838 році) і йому прийшлося терміново закінчувати навчання. Для захисту докторської дисертації, щоб потім викладати наукові дисципліни, Маркс вибирає Йенський університет, де вимоги для захисту були не такі складні, як у Берлінському і захищає дисертацію, таким чином маючи спочатку намір продовжувати наукову кар`єру викладача в якомусь вищому науковому закладі десь у Німеччині.

 Але плани його змінюються, і він, після одруження, весною 1842 року стає журналістом а потім і редактором опозиційної газети «Rheinische Zeitung». Газета під керівництвом Карла Маркса, швидко стає рупором нещадної критики прусського уряду. Зрозуміло, що починаються утиски, а через рік – 17 березня 1843 року газету закривають.

 Щоб не переповідати відому біографію Маркса, зазначимо, що через п`ять років, з 1 липня 1848 року по 19 травня 1849 року, під час революції, яка прокотилася по європейськім країнам, він був ще раз редактором новоствореної газети «Neue Rheinische Zeitung», яка продовжила попередній курс «Rheinische Zeitung», але теж була закрита прусським урядом.

 Оце і увесь трудовий стаж у геніального мислителя. Погодьтеся, що це досить замало, щоб робити висновки з оточуючої дійсності, яка котилася навколо основоположника наукового комунізму.

 Приблизно в лютому 1844 року Маркс робить висновок, що єдиною силою, яка може вести послідовну революційну боротьбу, є пролетаріат. Саме він може звільнити усе людство від експлуатації. Яким чином? І у Маркса є відповідь на це питання: знищивши приватну власність і побудувавши комуністичне суспільство.

 Але виявилося на практиці, що не все так просто. Ще відомий давньогрецький мислитель Платон сказав (розумна голова!), що соціалізм неможливо побудувати ні в якому іншому суспільстві, окрім рабовласницького.

 А інший філософ, який жив у ХХ столітті, Микола Бердяєв, писав, що соціалізм, це ідеологія заздрощів. Воно і не дивно, бо люди, у яких нема власності, перетворюються у натовп, вони залежать від влади, що ми і спостерігали в Радянському Союзі і бачимо у Північній Кореї і відчуваємо це і сьогодні в нашій країні.

 Тобто, коли ми хочемо провести якійсь експеримент в суспільстві, то його треба десятки разів перевірити, що відбудеться після того, як він увійде у життя. Цього, зрозуміла річ, у геніального мислителя і його послідовників не було.

 Маркс намагався розбурхати революцію у своїй рідній країні – Німеччині, але це не вийшло, ні робітничий клас, ні селянство не повелися на агітацію революціонера, потім, коли революція виникла у Франції, він зробив спробу і там реалізувати свої ідеї, і теж не вийшло. Навпаки, в серпні 1849 року, в 31 рік свого життя, він опинився в еміграції у Лондоні, в Англії, де і прожив решту свого життя.

 Тому і «Маніфест Комуністичної партії», який він написав разом із Фрідріхом Енгельсом для різних соціалістичних та комуністичних гуртків, які потім переросли у І Інтернаціонал, показав, що ніколи не зверне зі шляху, який вибрав для себе Маркс.

 Але шлях цей, як показало життя, був хибний. Та незважаючи на те, що Маркс був людиною освіченою, і мав нахили до наукової роботи, він не побачив, навіть не почув від деяких своїх сучасників, що ідея його веде у глухий кут.

 Ще в кінці ХІХ століття наш український поет і мислитель Іван Франко сказав про ідеї Маркса таке: «Маркс з Енгельсом придумали гарну державу, тільки хто буде нею керувати?» Як у воду дивився, це при тому, що до Росії тоді не добралися марксисти із ленінцями.

 В еміграції, у Лондоні, Маркс потратив усі свої сили на написання свого головного твору життя «Капітал», де він ґрунтовно розібрав економічні стосунки при капіталізмі між капіталістами та найманими робітниками. Перший том ще вийшов за життя Карла Маркса, другий і третій підготував Фрідріх Енгельс після смерті мислителя, а четвертий підготував вже Карл Каутський після смерті соратника Маркса Фрідріха Енгельса.

 Але і досі вважається, що у другому, третьому та четвертому томах вийшло не так все, як хотів сам Маркс. Зрозуміло, що автор завжди працює над своїм твором до останньої крапки. Але після ґрунтовного дослідження вже в першому томі, який вийшов у Гамбурзі в 1867 році, він робить несподіваний висновок, який в нашій країні приведе до катастрофи і руїни. Даю ці слова по книзі Карл Маркс, Критика политической экономии, том 1, книга1. Процесс производства капитала, М, Политиздат, 1983г – «Экспроприаторов зкспроприируют» (стр.773).

 Це, мабуть, найвідоміша фраза з усієї цієї грубезної книги. Людство на протязі усієї власної історії віднайшло єдиний регулятор у своєму житті, це – приватна власність. І де людина була позбавлена неї, наприклад, у рабовласницьких державах, ми бачили, як людина від цього потерпає.

 А тут, хай мене вибачать за такий несподіваний, але ґрунтовний, висновок: це ніяка не геніальна фраза, ніяка не геніальна книга і ніяка не геніальна людина. Бо знищити приватну власність, це значить поставити кожну окрему особистість на край загибелі, що ми і бачили у Радянському Союзі. Крім того, що були знищені цілі верстви населення у російській імперії, сам пролетаріат залишився беззахисним, бо над ним опинилися нові пани в обличчі керівників партії.

 Все, що понавідкривав у своєму житті і що не зумів сам використати у революціях в Німеччині і у Франції (ще й Паризька Комуна!), використала інша людина, Ленін, у Росії. Але це вже тема для іншої статті.

 Тут тільки нагадаємо, що ні селянство і робітничий клас в Німеччині, ні селянство у Франції не дало себе обдурити пропагандистам марксових ідей. А обдурити себе дозволив тільки робітничий клас Російської імперії, від чого ми і досі потерпаємо.

 Що тут щось не так із марксовими ідеями, писали в свій час багато людей. Достоєвський написав свій знаменитий роман «Бесы», який не дуже популяризували в радянські часи, в якому він показував, що насильство не може довести до добра.

 Ще один російський письменник, який, до речі в свій час жив і працював у Києві, Микола Лєсков (1831-1895), теж у своїх романах «Нікуди» та «На ножах» передрікав, що революція в Росії, може бути тільки руйнівною і кровопролитною. Що ми і побачили після 1917 року в країні.

 Про Маркса і марксизм написано тепер гори літератури, але, на жаль, вона важко доходить до читача, незважаючи на те, що цензури, на щастя, у нас немає і ми можемо про все це прочитати, якщо буде у нас потреба в цьому. Але вияснити, як було насправді, як виникло все, хто дав такий руйнівний поштовх, — це наш обов`язок.

 Бо обезвласнене суспільство («все вокруг колхозное, все вокруг мое!» ) це терор на практиці, у одних у руках влада і можливість розпоряджатися усім, що є в державі, а у інших нічого немає, у ліпшому випадку хоч якась робота, щоб утримувати свою сім`ю і ходити у куфайках, як це зараз роблять у Північній Кореї і дякують їхнього керівника, що він дав їм усім життя. Ось вам ідеї Маркса у житті.

 Карл Маркс у Парижі познайомився з німецьким поетом Генріхом Гейне, російським анархістом Михайлом Бакуніним і французьким письменником П`єром Жозефом Прудоном. Гейне та Маркс спочатку потоваришували, але згодом Гейне позбувся симпатій до Маркса, як і двоє інших, через зарозумілість і догматизм останнього.

 Потім Гейне назве паризьких радикалів, серед яких був і Маркс, «зграєю безбожних, самопроголошених богів», дуже влучно, тому його слова я теж виніс епіграфом до статті.

 Серед цих знайомих був молодий німець – Фрідріх Енгельс. Дружба з ним пройшла через усе життя обох. Енгельс признав зверхність над собою Маркса, тому ця дружба і вціліла.

 Батько Енгельса не був таким поблажливим, як батько Маркса, він відправив сина до Бремена, для отримання досвіду роботи на родинній фабриці. Тут його не дуже «перевантажували», як не як був сином власника, і відомо, що Енгельс пив пиво, курив сигари, читав вірші і листувався на робочому місці, а також полюбляв жінок і неквапливо обідати та відпочивати по обіді в гамаку. А якби були б автомобілі, як в наш час, то ганяв би по дорогах Німеччини та Англії, як наші мажори.

 Енгельс в університеті не навчався, але був начитаний і в середньому віці вмів читати і писати майже двома десятками мов. Тобто, був людиною талановитою. А, головне, все життя допомагав Марксу грішми, бо той практично не працював усе своє життя, хоча і мав велику сім`ю.

 Коли Маркс виїхав у еміграцію, йому було 32 роки, Енгельсу 30, і жоден з них ніколи не був на самозабезпеченні. Досі вони жили на допомогу і подарунки від своїх родин (у тому числі родини дружини Маркса), з невеликого спадку від родичів, продажу свого майна, позик, допомоги друзів і колег, та мізерних доходів від своїх праць.

 В Англії все це майже припинилося, мати Маркса відмовилася утримувати дорослого сина із його сім`єю. Але тим не менше наприкінці 1849 року нелюбима Марксом мати надіслала йому стільки грошей з його майбутнього спадку, що йому повинно було вистачити на багато років безбідного життя.

 Однак Маркс примудрився розбазарити ці гроші протягом одного року. Більшість грошей пішла на закупівлю зброї для провальних заколотів та на фінансування газети. Коли мати про це взнала, вона схопилася за голову і відмовилася утримувати дорослого Karla Heinricha із його сім`єю, той, звичайна річ, дуже розлютився.

 Ось такі були основоположники наукового комунізму! Придумали файну теорію для когось, а собі не могли дати ради! Енгельса, до речі, коли він переїхав за наказом батька працювати на власну фабрику у Манчестер в Англії, дуже нервувало те, що йому потрібно обов`язково приходити на фабрику не пізніше 10 годин ранку.

 А згадайте, скільки мільйонів людей кожного дня приходило на роботу на 8 годину ранку! Молодий Енгельс називав свою роботу «примусовою працею», досить іронічно тепер це виглядає, коли ми знаємо і про концтабори, і про колгоспи з радгоспами і виснажливу працю на заводах і фабриках у кращій країні світу, яка була побудована на творах оцих двох марксистів.

 Наша розповідь про двох основоположників наукового комунізму затяглася і я думаю, що уважний читач вже розібрався що до чого.

 Коротенько підсумуємо те, про що ми ще не казали. Марксу з Енгельсом було начхати на демократичні порядки у державі, наприклад, у Швейцарії, бо там їм було нічого робити. Енгельс в кінці свого життя в листі до Августа Бебеля ( 24 жовтня 1891 року) признався, що вони з Марксом найкраще почувалися серед неосвіченого і наївного робітництва, бо тільки вони слухають їхні теревені, а розумників ми знищимо, коли прийдемо до влади (П.Балей, Обезвласнене суспільство, Київ, «Смолоскип», 2003р., стор.20).

 А відомий вчений ХХ століття Людвіг фон Мізес написав у своїх творах, що «марксизм припинив, а де й викоренив, гуманітарний розвиток як у міжнародних взаєминах, так і у внутрішньо — державних, що почався… двісті років тому в країнах західної Європи», тобто, з початком діяльності Маркса з Енгельсом.

 Відомий російській вчений Микола Михайловський (1842-1904), в свій час розкритикований Леніним, написав у 1877 році таке: «… ми повинні сім разів подумати перед тим, як назавжди відрізувати собі всі шляхи, крім показаного нам німецьким економістом». Не прислухалися до думки розумної людини…

 З усіх писань Маркса з Енгельсом випливає, що «діалектика успішної марксистської революції обертає диктатуру пролетаріату в диктатуру над пролетаріатом» (П.Балей, Там само, стор.109).

 П.Балей у своїй монографії влучно підкреслює: «З моментом захоплення політичної влади марксистською партією, суперники й конкуренти поступово зникають, бо зразу стали «реакційним елементом» (П.Балей, Там само, стор. 116).

 Все так точно і відбувалося у радянській державі. Маркс, наприклад, пропонує такі соціально-політичні та економічні умови, в яких індивід стає беззахисним гвинтиком і одночасно запевняє цю ж саму людину, з властивим йому пафосом пророка, що навпаки – він пропонує цій людині цілковите визволення і безтурботне життя взамін за покірність вимогам його системи. Що це все не так, як у його теорії, ми бачили на власні очі. Досить нагадати відкриті партійні збори, в яких ми оберталися на тій роботі, куди нас заносила рука диктатури пролетаріату.

 Маркс списав скирти паперу, доказуючи гнітюче насилля держави «буржуазної диктатури» над працюючими людьми, але ми бачимо сучасні Велику Британію, Швейцарію, Норвегію із Фінляндією, Швецію із Данією, де при владі ота сама «буржуазна диктатура», про яку писав Маркс і порівнюємо ці країни із республіками бувшого Радянського Союзу і плакати хочеться, бо така велика різниця між тими демократіями і народами, які видерлися із соціалістичного раю, куди нас заштовхнули Маркс і Енгельс зі своїми послідовниками.

 Маркс і Енгельс ніколи не пробували вести нормальну наукову дискусію зі своїми опонентами при допомозі аргументу. Вони їх ображали, висміювали, глумилися над ними, паплюжили і лихословили. А їхні спадкоємці робили теж саме. Згадайте Леніна, Сталіна, Хрущова і інших комуністичних мислителів.

 Правда, деякі послідовники Маркса і Енгельса пишуть, що Ленін з товаришами звихнув науку Маркса, мовляв, у Маркса все було логічно і гарно. Але це не так. Вже з перших своїх робіт класики власного вчення писали, що треба знищити «буржуазну демократію», встановити диктатуру пролетаріату, захопити владу, знищити експлуататорські класи і одночасно з цим приватну власність, і… настане рай соціалістичний на усій землі. Бо Маркс із Енгельсом збирались зробити одночасну революцію у всьому світі, але так і не дочекалися революції, хоча разів тридцять за своє життя пакували валізи, щоб при першій нагоді їхати туди, де вже димилася революція. Але так і не дочекалися.

 Тому навіть немає ніяких застережень проти того, що якщо Маркс із Енгельсом десь у світі захопили б владу, вони б робили те ж саме, що і Ленін у Росії. Тільки на щастя для людства, такої країни для них не знайшлося.

 Тобто, обидва марксисти віднайшли шлях у глухий кут, і те, що у Росії відбувалося у 1917 році це марксистська теорія у розквіті. Я думаю, цього досить, щоб зрозуміти всю реакційність цієї марксової теорії. Бо приватна власність, проти якої все життя писав свій «Капітал» Маркс, якраз і є захисником людини у тому житті, яке обертається навколо нього.

 А вже проста людина у цьому суспільстві повинна сама вибудовувати власний захист від «неприємностей» світу, як ми бачимо у розвинутих країнах західного світу.

 Навіть слово «куркуль», таке трагічне в нашій історії, вперше застосував Енгельс в листі до Маркса (20 липня 1851 року). І хоч моя розповідь вже досить розтягнулася, але не можна його не привести, бо вони красномовні: «Більший і середній ганноверський селянин… який, крім землі, нічого більше не має… цей жилавий німецький куркуль (підкреслення моє!) зробить все, що в його силі, щоб не йти в «червоне море», хіба що присилуваний…»

 У своїй праці «Обезвласнене суспільство» відомий український вчений Петро Балей зазначає, що «…комуністична революція з метою обезвласнення суспільства ніщо інше, як небувалий в історії злочин». Не можна не погодитися із ним, знаходячись у центрі однієї з держав комуністичного раю. Практика перекреслила усю теорію. Створюючи свою розгалужену теорію, Маркс, як не дивно, про людей не думав. Вони були для нього цеглинами у тій будові, яку він вибудовував у своїй уяві. Бо в зносинах з людьми, які не зразу визнавали в ньому свого Вчителя, був дуже різкий, злобний і некомунікабельний.

 Маркс любив подивитись лютим поглядом на того, хто насмілився поставити під сумнів його висновки, і сказати: «Я тебе знищу!» Навіть спокійний і терплячий Енгельс ледь не порвав з Марксом через незграбні і глумливі зауваження про смерть цивільної дружини Енгельса в 1863 році.

 Він тоді написав Марксу: «Всі мої друзі, в тому числі знайомі міщани, цього разу поставилися до мене з набагато більшою симпатією і доброзичливістю, аніж я мав право очікувати. Ви знайшли найкращий момент, аби показати мені зверхність вашого способу мислення».

 Марксу прийшлося, мабуть, чи не перший і єдиний раз у житті, просити вибачення, отримав прощення і дружба двох велетнів робітничого руху продовжилась.

 Тому і не дивно, що в кінці свого життя він був самотнім. Коли він помер, то біля нього були тільки Енгельс і служниця Ленхен Демут, якій він зробив дитину, і Енгельс, щоб врятувати подружжя Маркса з Женні фон Вестфален, перебрав вину за ті народини на себе.

 Сентиментів зайвих у Маркса не було, він, мабуть, їх загубив, коли писав свій «Капітал». Ось що він написав Енгельсу (8 березня 1855 року), коли довідався про смерть дядька своєї дружини: «Дуже радісний випадок. Вчора ми довідались про смерть 90-літнього дядька моєї дружини. Моя жінка отримає коло 100 фунтів стерлінгів; можливо, навіть, більше, якщо старий собака не залишив якоїсь частини із своїх грошей для жінки, що була господинею його дому».

 Навіть коли померла його мати ( грудень 1863р.) він написав Енгельсу таке: «Дві години тому наспіла телеграма з повідомленням про смерть моєї матері… Мушу їхати до Трієра в справах спадку». Оце і все про смерть рідної матері.

 В радянські часи списали гори літератури, розписуючи, який Маркс був уважний сім`янин, як він вболівав болями усього людства, але коли читаєш тепер те, що було заховано від нас довгі роки, бачиш нещасну людину, яка не змогла дати щастя навіть власній сім`ї, своїй дружині, не те, що вже якомусь там людству. Писав усе життя отой свій таємничий «Капітал», якого ніхто так уважно і не прочитав.

 Колись геніальний російський поет Сергій Єсенін дуже влучно написав:

«Давай, Сергей,

За Маркса тихо сядем,

Понюхаем премудрость

Скучных строк».

Дійсно, цікаві вони сьогодні тільки вузьким спеціалістам, тепер вони відсунуті на маргінес суспільної думки і хай там завжди знаходяться, як пам`ятники помилкового шляху людства.

Віталій ШЕВЧЕНКО, історик, Запоріжжя

(для «Хроник и комментариев»)