День международной солидарности трудящихся, 1 Мая, для нашего общества давно уже утратил тот радикальный смысл, который он имел столетие назад. Еще в советский период этот праздник, по сути, превратился в день мирного отдыха на природе, праздничных ярмарок и массовых увеселительных мероприятий. 

Слава Богу, в нашей стране давно уже никто не стреляет в митинги и акции протеста. Конституция и законодательство, хоть и далеки от идеала, однако справедливость все же продвинулась несоизмеримо дальше, чем требовали рабочие в конце XIX — начале XX века. На место старых проблем пришли новые.

Но, оставив в стороне поздравления и пожелания, хотелось бы поднять вопрос труда в одной специфической отрасли. Я имею в виду сферу государственного управления.

Кто-то помнит, а остальные, наверное, знают, что во времена СССР существовала ответственность за «тунеядство», когда нежелание трудиться могло повлечь за собой в лучшем случае административную ответственность. Сегодня выбор работать или нет предоставлен самому гражданину. И вместо государственного принуждения к труду теперь существует в каком-то смысле более щадящая форма экономического принуждения.

Но, к сожалению, необходимость трудиться все меньше распространяется на украинских политиков и чиновников. Не секрет, что государственная или политическая должность в нашей стране предоставляет достаточно широкие возможности для обеспечения личного благополучия.

При этом перед должностным лицом зачастую не ставится никаких серьезных задач, и оно, лицо, концентрирует всю свою энергию не на выполнении каких-либо созидательных функций, а на сохранении этой должности. Другой проблемы в жизни чиновника не существует.

Неоднократно уже говорилось, что численность госаппарата постоянно растет (тогда как объект управления сокращается, как шагреневая кожа). Что существуют государственные органы, которые не имеют вообще никаких функций и занимаются исключительно самообеспечением своей деятельности, которая никому не нужна. Подобная неэффективность, разумеется, сказывается на качестве управления страной. И, соответственно, на качестве жизни тех людей, которым не повезло стать депутатами, министрами, чиновниками.

Почему так происходит? Распространено мнение о какой-то особенной испорченности всех граждан, которые у нас находятся в эшелонах власти разного уровня. Это не совсем так. Большинство людей по своей природе нуждается в стороннем контроле: им нужно формулировать задачи, сроки, ставить в рамки системы строгой ответственности. К сожалению, такой системы у нас не существует.

Виктор МЕДВЕДЧУК,  лидер общественного движения «Украинский выбор»

ДОСЬЕ.

Віктор Медведчук народився 7 серпня 1954 року в с. Почет Абанського району Красноярського краю (Росія). Освіту здобув у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, закінчивши 1978 року юридичний факультет за спеціальністю «Правознавство». Після закінчення університету працював адвокатом Київської міської колегії адвокатів у юридичній консультації Шевченківського району м. Києва, з 1989 року — був завідувачем цієї юридичної консультації.

 1991 року Віктор Медведчук обраний президентом Спілки адвокатів України, а згодом тричі переобирався на цю посаду. 1992 року йому було присвоєне почесне звання «Заслужений юрист України». Десять років (з 1994-2004) Віктор Медведчук обіймав посаду Голови Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України. А з 1998 до 2004 та з 2008 і дотепер — член Вищої ради юстиції України.

 1997 року Віктор Володимирович здобув вчений ступінь доктора юридичних наук. З 1998 — він дійсний член Академії економічних наук України, а з 2000 року — академік правових наук України. 2001 р. Віктор Медведчук отримав вчене звання професора.

 У сфері наукових інтересів Віктора Медведчука — питання теорії держави та права,  конституційного права, кримінально-процесуального права та проблем державотворення. Йому належать 38 наукових праць, серед яких 5 монографій. Найвагомішими у його творчому доробку є книги «Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування» (1996), «Адвокатура: історія і сучас-ність» (1997), «Сучасна українська національна ідея і питання державотворення» (1997), «Україна: актуальні питання розвитку суспільства, держави і права» (1999), «Дух і принципи соціал-демократії: українська перспектива» (2000), «Соціал-демократичний вибір — історичний шанс для України»(2000), «Новий вимір демократії» (2001).

Державну діяльність Віктор Медведчук розпочав 1997 року, коли його було обрано народним депутатом України ІІ скликання по Іршавському виборчому округу №171. Жителі м. Іршава довірили Вікторові Медведчуку представляти їхні інтереси й у Верховній Раді ІІІ скликання. З 1998 року Віктор Медведчук був заступником Голови Верховної Ради України, а з 2000 до 2001 року — першим заступником Голови Верховної Ради України.

Політична діяльність Віктора Медведчука визначена головними засадами соціал-демократії. З жовтня 1998 до серпня 2007 рр. він очолював Соціал-демократичну партію України (об’єднану), і від неї був обраний 2002 року народним депутатом України по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу до Верховної Ради України ІV скликання.

 З червня 2002 року до січня 2005-го Віктор Медведчук обіймав одну з ключових посад держави — глави Адміністрації Президента України. Державно-політична діяльність Віктора Володими-ровича неодноразово удостоювалася нагород та відзнак, зокрема 2000 року він став Повним кавалером ордена «За заслуги», а в 2004 році Віктора Медведчука нагороджено орденом «Князя Ярослава Мудрого» V ступеня, він також був відзначений багатьма нагородами іноземних держав.