Промислова політика Сінгапуру або невивчені уроки України – це стаття, що покликана розібратися в методах стимулу економіки урядом Лі Куан Ю на фоні бездіяльності українських урядів 90-х років.

Перше десятиліття незалежності України розглянуте в цій статті лише з метою порівняння кроків двох держав у формуванні своєї промислової політики.

Зазначу, що теми промислової політики Сінгапуру та України мають право на окремі книги, тому більшість процесів будуть подані в скороченому вигляді, з виділенням лише ключових факторів.

Стартові умови

Економіка Сінгапуру, як і більшості країн економічного дива, була побудована на принципах експортоорієнтованих економік зі значним втручанням державного апарату. Помилково вважати, що взявши на озброєння практики Тайваню, Кореї чи Сінгапуру, ми отримаємо повторення дива в Україні. 

Головною причиною, чому в цих країнах на першому етапі ініціативи бюрократії дали значний позитивний ефект, є той факт, що там не було сформовано такого державного апарату, як в Україні. Тобто Лі Куан Ю, Пак Чон Хі та Чан Кайши були свого роду СЕО компаній під назвою їх країн, і їхні повноваження дозволяли їм самостійно сформувати еліти або значно їх “редагувати”. 

Це унікальні історії і, наголошую, їх неможливо повторити якщо просто робити ті самі кроки. 

Промислова політика Сінгапуру 1959-1975 років

Основа системи була закладена в тотальній підтримці промисловості шляхом створення не тільки логістичних рішень, але й стимулювання через різні види дотацій. Тут хочеться одразу зазначити, що інструмент дотацій надзвичайно спекулятивний.

Зокрема в реаліях української чи европейської економік дотаціїї, як правило, несуть у собі корупційну або завуальовану складову. Тому дотації у Сінгапурі варто розглядати, як особистий бізнес план прем’єр-міністра держави.

Одразу після отримання незалежності, він сформував стратегію розвитку промисловості, розділивши її на етапи.

1й етап – подолання безробіття шляхом будування інфраструктурних проектів:

• будівництво аеропорту;
• поліпшення портової інфраструктури.

Розвиток легкої промисловості для подолання безробіття:

• текстиль;
• шкіряні вироби.

2й етап – залучення іноземних інвесторів за рахунок пільгового оподаткування та мінімізації участі бюрократії.

3й етап – розвиток власних технологічних підприємств.

Для реалізації другого етапу був прийнятий закон про особливий статус «піонерних підприємств». Піонерними вважалися підприємства, що працюють в інноваційних галузях промисловості або відкривають середні та великі виробництва в Сінгапурі (електроніка і т.п.).

Постанова про піонерні галузі 1959 року стала першим кроком у формуванні ефективної системи пільгового оподаткування в країні для значущих підприємств. Саме ця система і сьогодні продовжує працювати, виступаючи головним стимулом притоку іноземного капіталу.

Пільги надають такі можливості новим/старим підприємствам:

• отримати податкові канікули до 5 років;
• без митний ввіз сировини та обладнання;
• мінімум чиновників.

Справедливо зазначити, що додатковим фактором стало і те, що робоче законодавство того часу фактично ніяк не захищало права робітників, зокрема, право на страйк та обмежену кількість робочих годин.

Безробіття в країні іноді сягало 20%, тому таке анти-робоче законодавство не зустрічало опору з боку населення, а якщо хтось і опирався, то Лі Куан Ю давав такі рекомендації іноземним інвесторам:

«Якщо починалися страйки, ми рекомендували роботодавцям звільнити всіх і через 3-6 місяців відновити виробництво з новою робочою силою, яка буде ретельно відібрана, щоб уникнути нових бунтівників»[1].

Тим не менш він прекрасно розумів, що в конкурентній боротьбі він програє, якщо і далі буде робити ставку виключно на дешеву робочу силу, тому наступним його кроком було виростити висококваліфікованих робітників.

Я не буду зупинятися в цій статті на методах перекваліфікації, шкільного навчання і т.п. А лише зверну увагу на витрати на освіту та кількість учнів, що потенційно надавало Сінгапуру конкурентних переваг в боротьбі за іноземні інвестиції:

Джерело: S. Gopinathan. The Developing of Education in Singapore since 1965. Singapore, Nanyang Technological University, June 2006

Підвищення кваліфікації робочої сили давало змогу опановувати все новіші і новіші технологічні процеси, що спрощувало залучення іноземного капіталу. 

Додатковим стимулом до залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) був потенційний притік інноваційного виробництва та наукового прогресу. Економічна наука відзначає, що за рахунок ПІІ, деякі інновації можуть розповсюджуватись всередині країни набагато швидше.

Все це дало вагомий результат для економіки, і за 6 років на частку піонерних (інноваційних) компаній припадало: «21% зайнятих в обробній промисловості, 37% валової вартості продукції цієї галузі і 36% промислового експорту»[2]. Тим самим Лі Куан Ю заклав основу для майбутнього промислового стрибка.

Для реалізації третього етапу Лі Куан Ю чекав майже 15 років, бо для цього було необхідно мати висококваліфіковану робочу силу, яка з’явилася в його розпорядженні після великих капітальних вкладень в освіту.

В результаті з 1975 по 1985 Сінгапур направив всі свої сили та податкові стимули в такі індустрії:

• виробництво автокомпонентів; 
• виготовлення хімічних і фармацевтичних препаратів;
• створення верстатів і промислового устаткування; 
• комп’ютерного обладнання та програмного забезпечення;
• побутової техніки, контрольно-вимірювальної апаратури, оптичних, медичних та 
• хірургічних інструментів;[3]

Майже всі ці індустрії були створенні іноземними інвесторами, яких приваблювала дешева робоча сила та менші видатки на запуск і утримання виробництва в порівнянні з США чи Європою.

Додатковим феноменом сінгапурського досвіду був той факт, що Лі Куан Ю створив багато успішних державних компаній (з лістингом на біржі), як наприклад, Singapore Airlines. Але тут знову варто розуміти, що кадрова політика та побудова еліти в державі залежала від волі однієї людини.

Додатково він намагався розвинути фінансовий сектор, що отримав стрибок в 90-ті (після передачі Британією Гонконга до КНР).

Головні причини успіху промислової програми Сінгапуру:

• зовнішні фактори: більшість ПІІ шукало привабливі безподаткові зони з дешевою 
• робочою силою;
• вдалі промислові стимули з виділенням привабливих зон Сінгапуру;
• якісна робота адміністративного апарату, зокрема позиціонування Сінгапуру на міжнародній арені;
• державні інвестиції у створення ефективних державних корпорацій;
• інвестиції в освіту. 

Промислова політика України

Зазначу, що неправильно порівнювати Україну і Сінгапур в цифрах, тому ми розглянемо лише напрямки промислової політики. Причини неможливості такогопорівняння досить прості:

• за територією і населенням дві держави абсолютно в різних вагових категоріях. Сінгапур за площею території менший від Києва, тому банальна логістика там набагато простіша;
• Україна у 1991 році – ядерна держава з розвиненим машинобудуванням, важкою промисловістю, металургією і масою високотехнологічних підприємств: КБ Антонов, Южмаш, Мотор Січ, Радон, мікроелектроніка, військові підприємства, порти, Миколаївський суднобудівний завод;
• університети, науковий персонал, цілий ряд науково-дослідних інститутів.

Примітка: На жаль, майже весь науковий персонал виїхав з країни, тільки в німецьких університетах на 2011 рік було 758 людей науковців вихідців з України.

Думаю, що більше немає сенсу перелічувати, бо по всіх параметрах Україна мала кращий стан речей в економіці, ніж Сінгапур. Тим не менш, головним мінусом України, як ми побачимо далі, стала відсутність адекватної оцінки владою можливостей, що б вона зуміла скористатися цим потенціалом, як це зробив Лі Куан Ю.

Початком української промислової політики можна вважати рекомендації Світового Банку та МВФ по «шоковій терапії», що були реалізовані комуністами з обмеженими знаннями в ринковій економіці – Кравчуком та Кучмою. 

Ідея «шокової терапії» полягає в різкій лібералізації економіки, тобто ліквідації регуляції цін на товари та послуги і приватизація державних підприємств.

Ідеологи цієї «смертельної терапії» спиралися на досвід ФРН, яка проводила її у 1946-1947 роках. Правда ніхто з них не брав до уваги той факт, що економіка Німеччини не знаходилася в умовах планової економіки з відсутністю приватного сектору та будь-яких ринкових відносин протягом останніх 70 років.

Майже всі приклади успішної «шокової терапії» припадали на держави, де не був знищений інститут приватної власності та ринкових відносин між господарюючими суб’єктами. 

Небезпечність застосування «шокової терапії» розглянемо в окремій статті, але вже наперед можна сказати, що неможливо швидко навчити керувати пасажирським літаком людину, яка не вчилась на пілота. А в уяві МВФ таке, схоже, можливо, і як з’ясувалося потім, наші урядовці теж міркували так.

З іншого боку ті топорні рекомендації від МВФ не дивують, бо у 1997 році в умовах кризи вони рекомендували Японії припинити стимулювати економіку, що призвело до поглиблення депресії. Правда, того разу вони в приватному порядку вибачились[4]. На жаль, перед народом України ніхто вибачатися не збирається. 

Першим офіційним документом, який формував уявлення і цілі уряду, стали «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності» від 1993 року. 

Рівень цієї деклараційної інструкції можна оцінити за такими цитатами: 

– «Реалізація програми конверсії дозволить збільшити виробництво  товарів  для споживчого ринку у 1995 році майже в 2 рази і довести  їх  обсяг до  26-28  млрд. карбованців. Передбачається випуск кольорових телевізорів, відеомагнітофонів, звукових і відеолазерних програвачів, морозильників, автоматичних пральних машин, пилососів  та іншої побутової техніки. Для виконання цієї  програми на 1992-1995 роки необхідно майже 600 млн. доларів». Зазначу, що таких казкових історій не одна і не дві, майже весь документ має такий зміст. 

Тим не менш розглянемо в ньому декілька важливих моментів і порівняємо з тим, що робив Сінгапур:

Структура і інвестиційна політика

Мінуси:

• в документі немає інформації про аудит економіки України, та тим паче про аудит державних підприємств, що дало б змогу прогнозувати розвиток секторів;
• постійно йде мова про скорочення, зокрема цитата (я не виправдовую дотації, але для правильної приватизації обєкти повинні були бути готові в кращій своїй “формі”): «Виробниче будівництво здійснюватиметься в основному за рахунок власних коштів підприємств і організацій або шляхом залучення їх з інших джерел. Безповоротне бюджетне фінансування буде припинено»;
• характер декларації досить дивний, зокрема, замість стимулюючих факторів та розвитку, є тільки інформація про уявні концесії з ТОП компаніями світу та повна відсутність інвестиційної політики щодо економічно важливих об’єктів;
• більшість цифр та характеристик індустрій взяті з невідомих джерел;
• повністю відсутня характеристика та методи, що допоможуть економіці вийти на західні ринки, про які писали усюди. Виникає взагалі питання, чи були автори цього твору в адекватному стані, бо немає жодної згадки про якусь стратегію просування українських товарів на іноземних ринках.

Плюси:

• знайшовся лише один і це було продовження реконструкції сталеплавильних і прокатних  цехів на комбінатах “Запоріжсталь”, Маріупольському  імені Ілліча,  “Азовсталь”, на  Дніпровському комбінаті, із залученням на кредитно-компенсаційній основі інвестицій зарубіжних фірм (потім ці всі підприємства будуть приватизовані за копійки).

Дана незрозуміла декларація, де написані казки про випуск побутової техніки та консорціуми з топовими корпораціями світу, що не більш, ніж хвора уява бюрократії того часу. 

Склалося таке враження, що вони хотіли якомога швидше розвалити промисловість. Додатково треба зазначити, що у 1993 році почалася гіперінфляція і тому майже всі “бюджетні інвестиції”, які мали під собою валютну складову, знецінювалися до моменту надходження коштів на підприємства. На додачу, майже одразу після проголошення незалежності, замість укріплення центральної влади почався її розвал і, як наслідок, крах системи.

Але варто зазначити, що це ще не найстрашніше, бо люди, які формували економічну політику України, зовсім не подумали про дуже важливі речі, зокрема:

• хто стане власником державних підприємств;
• яким підприємствам і на яких ринках продавати свою продукцію. Тобто не було зроблено зовсім ніякого секторального розподілу по пріоритетах;
• як перебудувати підприємства з планової на ринкову економіку без наявності кваліфікованого менеджменту;
• як компенсувати відсутність менеджерів на державних підприємствах та державних комісіях;
• як конкурувати на міжнародних ринках в умовах відсутності досвіду;
• хто буде просувати українську продукцію на міжнародних ринках. Вони навіть не спробували створити орган на зразок Японського чи Сінгапурського Міністерства торгівлі та промисловості.

Таких питань набереться до сотні і найстрашніше, що при перегляді нормативних актів та бюджетів України в 90-роках стає зрозумілим, що в Україні не було взагалі промислової політики.

Після 1991 року уряд з максимальною швидкістю намагався приватизувати підприємства та зарегулювати економіку, ніж зрозуміти, перед якими викликами стоїть держава.

З іншого боку, що можна було очікувати від чинуш, які навіть в декларативних документах міряли все не ринками збуту і орієнтованими продажами, а тупо кількостями, ніби усі випущені товари автоматично будуть викуплені на іноземних ринках.

Висновки

• Україна мала весь необхідний промисловий потенціал, щоб зайняти значне місце в світовій економіці. Але замість вибору поступової моделі перетворення планової економіки на ринкову (хочаб в форматі, як це намагався зробити Китай), Україна пішла шляхом шоку;
• Україна з самого початку свого заснування не мала ніякої промислової політики, чи тим паче інвестиційної. Натомість Сінгапур одразу визначив ці напрями пріоритетними;
• іноземний інвестор не зайшов в Україну, щоб скористатися дешевою професійною робочою силою, через чинуш та відсутність стимулів. Натомість Сінгапур одразу обмежив адміністративний апарат;
• замість основ для фінансування науки та освіти Україна пішла шляхом консервації проблеми, що призвело до колапсу науки та зникнення нас з карти інноваційних країн. Лі Куан Ю визначав науку та освіту найважливішими для виживання країни;
• жоден прем’єр-міністр не мав достатньої кваліфікації для роботи з іноземними компаніями, чи для залучення іноземного фінансування. Лі Куан Ю особисто контролював розміщення виробництв іноземних компаній (правда тут треба відзначити, що територія Сінгапуру менша Києва).
• повна відсутність професійних кадрів як в уряді, так і на підприємствах (як бюрократ з планової економіки, де він просто виконував накази з центру, міг відправляти продукцію на міжнародний ринок, де існувала конкуренція?). Фактично була зроблена ставка не на розвиток, а на приватизацію підприємств, щоб якомога швидше їх прибрати до рук.

Фінальний акорд: Термін “зрада” краще за все характеризує 90-ті роки, тому цей період краще назвати «Десятиліття великої зради та дерибану».

https://konkretyka.net/